(критичний огляд ключових творів журналу «Склянка Часу*Zeitglas» (№116, 2026 рік)
Тексти цього номера дають багатий матеріал для роздумів. Вони без прикрас… Чесно, і часом, болісно фіксують наше сьогодення. Живий нерв часу відчувається у рядках поезії, репліках героїв п'єси та прози…
Тож з прози і почнемо. Як на мою думку – добротна проза нині самий необхідний ланцюжок в історії руху мистецтва красного слова. Руху від минулого до майбутнього… І тут новелістика 116 – го випуску демонструє якісний баланс між глибокою, терапевтичною художньою прозою (осмислення втрат, кохання, війни через призму пам'яті) та гостроактуальним нон-фікшном, фіксуючи живі зміни в українській культурі прямо зараз. І тут – одразу сповідь, містика та географія пам'яті у новелі, яка і відкриває число журналу: Олександр Апальков «Голос її вітру». І хоча ця публікація – як зазначено – лише журнальний варіант, твір пробирає… Можливо, мене як харків‘янина по-особливому… Адже дія розгортається у Харкові, поєднуючи дві часові площини: спогади про студентську молодість у 1985–1986 роках та рефлексії ліричного героя наприкінці 2025 року. Автор створює емоційну карту міста через знакові, як нині кажуть «локації» – Нову Баварію, сад Шевченка, вулиці Сумську, Пушкінську, Отакара Яроша та річку Лопань. В основі твору – драматична історія кохання з музою-диригенткою (символічний образ жінки із синьо-зеленими очима). Романтична лінія оповіді тісно переплетена з філософськими роздумами про свободу, мораль і совість, а також із трагічним контекстом сучасної війни, яка руйнує Харків та змушує переосмислювати цінність людського життя. Стилістично текст побудований як фотоколаж або кінематографічний монтаж фрагментів пам'яті («павутиння пам'яті»), де ліричні монологи зшивають провали минулого. Ритміку прози підсилюють інтертекстуальні вкраплення – вірші Леоніда Первомайського та рок-цитати із Dire Straits. Читаючи так і відчуваєш історію як живий рух. Рух, що сам по собі виповнений глибокого змісту. Змісту кохання і любові.
На залишає байдужим і доволі коротка, але ємка новела Віктора Палинського «Повернення золотого».
Ту, як і в творі Апалькова йдеться про людей мистецтва. А саме про львівського художника Штефана та його модель (і згодом дружину) Нюсю. Історія розгортається навколо містичного повернення втраченого автором золотого медальйона. У Штефана унікальний дар – матеріалізувати через художні проєкти (за допомогою сонця, місяця та акрилу) втрачені речі… Так він рятує навіть знищений пожежею дерев'яний гуцульський будиночок на Чорному озері… Читаючи твір, занурюєшся в атмосферу мистецького середовища («Загадки вечірнього Лемберга»). Автор балансує на межі побутового напів-романтизму (вояжами на мотоциклі Harley-Davidson) та магічного реалізму. І у такий спосіб досліджує природу творчого дару, де матеріальні трансформації виявляються «божою нагородою» і не підлягають раціональному поясненню.
Поетичний добірка №116 журналу – надзвичайно потужний, живий і текстуально цілісний зріз сучасної української поезії, де кожен автор безкомпромісно рефлексує над травмами війни, езистенційним вибором та пошуком ідентичності особистості.
Так кількома рядками виписується Географія болю та історична пам'ять у вірші Рунельо Вахейко «Я НЕ ХОТІВ».
Це наче вірш-плач і водночас вірш-захист, присвячений розп'ятому війною Вовчанську, що на Харківщині. Автор порівнює трагедію зруйнованого міста з «Гернікою» – всесвітнім символом жаху війни та знищення цивільних.
Так контраст між мирним минулим (місто як приватна «Мекка», куди приїздили в гості) та теперішньою «кривавою довбнею», де «пращури перевертаються в могилах». Образ «стада динозаврів», яке виродки погнали на місто, уособлює первісну, сліпу руйнівну силу агресора. Твір завершується відкритим, болісним питанням про те, як оновити й повернути до ладу понівечену душу міста.
До справи оновлення, принаймні духовного закликає і Оксана Пасічник у вірші- варіації «Акерманські степи…» Тут поєднуються витончена класична алюзія та діалог із культурною спадщиною. Авторка переносить читача на південь України, створюючи заворожуючий пейзаж вечірнього степу дорогою до старого Акермана (Білгород-Дністровського). А метафора автобуса, що пливе крізь соняхи й сою, «наче корабель, що розрізає хвиль зелені гриви», вдало перегукується з класичними зразками мариністичної та степової лірики. Образи лиману, тиші цикад, «сухого моря» та ліхтаря старої фортеці створюють відчуття вічності, яка тримається корінням за рідну землю, попри марево…
Екзистенційний тунель та психологічні стани – теж ланцюжок історичного руху – змальовує Сергій Деревенець у шести поетичних стовпчиках твору «Плацебо». Це глибоко урбаністична та клаустрофобічна лірика внутрішньої кризи. Герой якої перебуває у стані «квартирної коми», де стіни з думок тиснуть, як «лещата брудні», а майбутнє бачиться «в закритій труні». Автор використовує різкі, майже деструктивні образи (пігулки, стероїди, скелети потвор), але виводить вірш у площину оптимістичного подолання. Втеча від самого себе та самонавіювання («працюй, моє миле плацебо») стають інструментом для того, щоб вийти з коми, повернути голосу дзвінкість, а сірість неба розбавити фарбами життя… Да… Ніякий жанр, як і ніякий поза жанровий твір за словами В. Білінського «гроша не вартий без таланту»… У творі Сергія Деревенця відчувається серце… і життя…
«Життя, прекрасне ти!» констатує Євгеній Кузьменко… Але будує свій твір на гострому оксимороні… Бо сама назва «Життя, прекрасне ти!» контрастує з суїцидальним, депресивним настроєм ліричного героя. І проймає «холод та жах», а під ногами зростає «негативна висота» – метафора перебування на краю прірви (мосту). Бажання ліричного героя «дістати маківкою дна» та занурення у сни, які ведуть «тихенько під сніги», передають граничне емоційне вигорання та психологічну втому людини… Особистості, душа якої розривається від навколишнього жаху.
Метафорами війни та мовної деколонізації пронизаний вірш Василя Клименка «Колекція». Це міцний філософський текст про колекціонера старовини (манускрипти, кераміка, одяг людей, які давно в землі). Ключовий злам відбувається тоді, коли герой усвідомлює: немає сенсу палити манускрипти, адже «справжня суперечка – лише всередині мови», а той, хто намагається диктувати умови як пан, внутрішньо вже мертвий («давно вже у сирій землі»). Це вірш про довготривалу інтелектуальну та культурну боротьбу. Боротьбу, яка триватиме довше ніж одне людське життя…
Поетика плакату повертається. І в цьому номері журналу вдало таки втілилася у 16 рядках майже верлібру Любові Карташової «Обережно: пофарбовано!» Хльосткий, сповнений болю вірш-набат. Буденне попередження «Обережно: пофарбовано!» авторка переносить на страшну метафору сучасної України. Бо рідна земля не просто змінила колір – вона «кров'ю фарбована». Червоні поля від снарядів, пошматовані ліси, зґвалтовані жінки, катовані бійці та неціловані вуста хлопчиків під завалами – цей страшний мартиролог кричить крізь текст, не дозволяючи відвернути очі від української трагедії.
Загалом поетичний блок №116 номера позбавлений штучного пафосу. Це гранично відверта, подекуди страшна, а подекуди неоромантична мозаїка людських станів під час війни – від тотального відчаю (Кузьменко, Деревенець) до запеклого осмислення ворога (Клименко) та щемливої любові до своєї понівеченої землі (Вахейко, Пасічник, Барвінок).
Драматичний фінал поетичного розділу логічно переходить у жанр драматургії. Вона представлена у журналі одноактною п'єсою Валентина Бугрима «Кохання у вогненній гавані...». Це камерна, але надзвичайно емоційно щільна річ, яка досліджує феномен почуттів на межі життя та смерті. Дія відбувається в замкненому, клаустрофобічному просторі – підвалі зруйнованого будинку на березі лиману. Цей підвал слугує водночас і укриттям, і тимчасовим медичним пунктом, і символічною «гаванню» для двох закоханих… Атмосфера тривоги створюється через контрасти світла (тьмяна лампа від акумулятора, яка після вибуху замінюється червоним світлом налобного ліхтарика) та звуковий супровід (гуркіт артилерії, танку, ворожі кроки, що заступаються шумом моря та криком чайок у фіналі). П'єса Валентина Бугрима – це класична «лейтенантська проза» у драматургічній формі. Як зазначає Голос із-за сцени, твір поєднує «звитяжну напругу бойових дій та інтимність щасливих почуттів». Хепі-енд (прихід нашої артилерії та порятунок) не виглядає штучним, адже герої «виграли собі ціле життя» завдяки своїй відвазі. Поєднання воєнного реалізму з романтичним фінальним метафоричним світлом справжнього Маяка робить п'єсу доротним матеріалом для театральної сцени.
Есеїстика – то авторська проза. Без якої немислима сама картина будь якої літератури. Нашой, нинішньої – й поготів. Яскравий приклад цьому – це простори дитинства і… аналітика книжкового ринку у творах Тоні Твіст і Тетяни Плихневич…
Ліричний есей Тоні Твіст «Діжка. Малинові кола» побудований на просторовій геометрії спогадів (фігури трикутника, ромба, п'ятикутника), де кожен кут наповнений дрібницями минулого… Авторка порівнює досвід подорожей літаком (швидке переміщення у часі) та потягом (де час розтягується). Центральна частина д розказана історія з дитинства, тепла (героїні 10 років). Йдеться про літні канікули у провінційному містечку в дідуся-машиніста та бабусі. Образи даху, банди із сімох дітей, збору нескінченної малини у дідусевому жакеті та жаби в дощовій діжці створюють щемливу атмосферу втраченого, але назавжди збереженого особистого космосу.
Тетяна Плихневич у нарисі «Плодова Книжкова Країна» подає професійний репортаж та критичний аналіз нинішнього українського книжкового процесу… Вона висвітлює у порівняннях елітарний «Книжковий Арсенал» та демократичний фестиваль «Книжкова Країна на ВДНГ». Так на осінньому фестивалі вперше винесено на публічне обговорення професійні теми взаємодії у трикутнику «письменник – видавництво – читач», а також йшлося про виклики штучного інтелекту. Зроблено й акценти на читацьких смаках молоді… Виявляється молодь обирає розважальну жанрову літературу… Обирає як інструмент ескапізму або переживання травм. Попри популярність похмурих жанрів (хорор, Dark Romance), фіксується сплеск інтересу до позитивного контенту – ромкомів та Romantasy (романтичного фентезі), чіткі дефініції яких наведено в тексті. А поруч з цим відбувається й страшне… Криза дитячої книги… Через масову евакуацію дітей за кордон дитячі видавництва переживають занепад і змушені переорієнтовуватися на підліткову (YA) та молодіжну аудиторію…
Відмова від себелюбства та наказних художніх і філософських доктрин, якщо вони прийшли у протиріччя із життям – от та Альфа і Омега успіху авторського колективу 116 –го випуску журналу «Склянка Часу*Zeitglas». А самовідверте критичне ставлення згаданих авторів (це відчувається між рядками) наділило їх тексти могутньою спроможністю – глибиною їх творів. За що їм і редакції журналу щире спасибі.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1064710
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 26.06.2026
автор: Сумирний