[b]Нікола Ремі,
таємний радник найсвітлішого герцога Лотарингії та громадський адвокат його герцогства[/b]
Найяснішому Принцю та Найвидатнішому Кардиналу Шарлю Льотаринському*;
Щонайнавдячному Покровителю та Патрону,
Нікола Ремі
БАЖАЄ ВІЧНОГО ЩАСТЯ
Вінцем усього зла й незгоди, в які впали наші часи, о Найясніший Принце, є те, що люди сьогодні знагла зневажають засади наших пращурів, і вигадують і беруть участь у дивних релігійних культах будь-якого виду будь-коли їм заманеться, хай би навіть тим постати проти віри в Бога, та відмовлятися від того, чому скорилися всі речі та тварини. Дехто з них запопали завдяки своїй наполегливості та надмірній цікавості, досліджуючи природні причини, що виходять за межі розуміння всіх почуттів: а тоді, "встановивши курс за світлом людського розуму", зазнали корабельної катастрофи та потрапили в жахливий крах і занурилися до вирів найгіршого богохульства.
* [i]Карл Лотаринський. Третій за ім'ям і титулом; син дюка де Бурбон, та доньки Генрі II. Народився в Нансі, 1 липня 1567 року, та після смерти свого кузена кардинала де Гіза, 1578, опосів і був присуджений до престолу Метц, яким керував Нікола Босмард, єпископ Вердену.
14 грудня 1576 року папа Сікст V призначив Карла Лотаринського кардинал-дияконом, а 5 квітня 1591-го, коли він навідався до Риму, папа Григорій XIV підвищив його до кардинала, надавши йому відзнаку Св.Агати. Молодий прелат був настільки навчений та благочестивий, що його обрали архибискупом Страсбургу 2 травня 1592 року, що згодом потвердив папа Клемент VIII.
На жаль його по тому побив параліч, і церква втратила вірного сина та служника, коли він помер у Нансі 24 листопада 1607-го. Серед інших орденів, він вітав у своїй єпархії міланських амброзіанців, а також заснував громади капуцинів і мінімів.
Від свого благочестя, він надав вівтарю в Лоредо - Хреста, Чашу, два важезні свічники, чаші, кропила, чан для святої води, коробка для облаток, всі добірно зроблені з кришталю та золота. Він надав багато щедрих подарунків церкві Св.Агати в Римі, а собору в Метці він надав багаті гобелени, які численними роками прикрашали свята й бенкети.[/i]
Інших, навпаки, було знищено через їхню млявість, повільну дур і нездатність до розуміння, через які вони довірливо підпали вітрам гніву, тілесної жадоби, чи інших потужних уражень. Саме в таких закутнях диявол і полює на здобич, і не спиняється вловити людину, зведену до розумових лінощів, яку злидні привели до відчаю, шкода - до помсти, чи жадання - до збагачення. Бо такими спонуками він потурає ним, а потім ліпить їх на готових прийняти будь-яке його слово, і спонукає присягнути на вірність пишними й благовидними обіцянками, аби лише вони йому скорилися.
Атеїсти першого клясу породжені та захищені свободою, що виникла в наш час через різноманітність і мішанину націй, і - як нині загально сказано - їхня кількість досягла такого рівня, який нелегко обчислити. Але, якщо вони мовчки розпліднюють свої блюзнірства та ховаються за прикриттям будь-якої форми релігії, яка трапилася їм під руку, щоб уникнути виявлення та обвинувачення; або інакше - якщо вони не збирають послідовників, спираючися на завзяття своїх прибічників - і їх не добачають по суті, називаючи лише терміном найнижчої неадекватності з огляду на колосальний розмір їхньої безбожності - розбещенцями та розпусниками, а тому проти них не порушується жодне судове провадження, чи їх не надають жорстким прикладом для публіки.
Що стосується безбожників другого клясу, що захрясли в трясовині відьмацтва, я би справді хотів, щоби їхня кількість зросла через недбалість або лінь отих, чиїм обов’язком є проповідувати, навчати та наставляти громаду в церкві до благочестя! Але правда вказує на те, що більша частина їх походить із селян із диких країв, де проповіді ледве коли виникають (а про Бога згадують подеколи), а правда, яка встановлена, підживлена та вкорінена в здоровому глузді (наш головний захист від підступів Диявола) існує сама по собі.
Цей факт наводить багатьох на думку, що нам краще жаліти, ніж карати таких; оскільки вони впали до найпідлішої розбещеності не з власного бажання, але завдяки неминучому лиху та мимовільному нещастю; а яким би то їхній гріх не був, то він нібито-начебто обмежений рамками їхньої власної дурості та чуттєвих помилок, і ніяк не спричиняє лиха та шкоди іншим людям.
Можливо, що такі міркування стримували багатьох французів (які в іншому нічим не поступаються решті своєю інтелектуальною проникливостю та здоровим глуздом) від беззастережної віри в чаклунство. Але чи то в божевіллі, чи нечесті, цей злочин завжди пов'язаний і невіддільний від чародіяння та смертельної шкоди людям, та інших подібних явних беззаконь. Звідтоді справді стає дивно, що загальна громада не розпізнала вогонь поза димищем.
[i](Шматок із Demonolatry, Nicholas Rémy, trans. by Montague Summers (1595)[/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1064659
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 25.06.2026
автор: anesstezia