Ліричний герой пана Списотруса сумує за померлими друзями.
Sonnet XXX
When to the sessions of sweet silent thought
I summon up remembrance of things past,
I sigh the lack of many a thing I sought,
And with old woes new wail my dear time's waste:
Then can I drown an eye, unused to flow,
For precious friends hid in death's dateless night,
And weep afresh love's long since cancell'd woe,
And moan the expense of many a vanish'd sight:
Then can I grieve at grievances foregone,
And heavily from woe to woe tell o'er
The sad account of fore-bemoaned moan,
Which I new pay as if not paid before.
But if the while I think on thee, dear friend,
All losses are restored and sorrows end.
Коли солодких мовчазних думок
Скликаю суд, бажаючи згадати,
Я бачу, що нема вже багатьох,
Мав прикрості - то скаргам ще зростати.
Не звик я плакати, проте тоді
Оплачу друзів, що їх смерть сховала
У ніч безмежну. Слізоньки нові
Проллю за любими, що вже сконали.
І за минулим знов тоді мій сум,
Переживаю знов колишні втрати
І підсумок роблю гірких цих дум,
І знов плачу - мов не здійснив ще плати.
Та як тебе згадаю, милий друже,
Всіх повернув і серце вже не тужить.
31.05, 01.06.2026.
Ліричний герой пана Списотруса вважає, що прекрасний друг — поєднання всіх друзів, яких у нього вже немає.
Sonnet XXXI
Thy bosom is endeared with all hearts,
Which I by lacking have supposed dead,
And there reigns love and all love's loving parts,
And all those friends which I thought buried.
How many a holy and obsequious tear
Hath dear religious love stol'n from mine eye
As interest of the dead, which now appear
But things removed that hidden in thee lie!
Thou art the grave where buried love doth live,
Hung with the trophies of my lovers gone,
Who all their parts of me to thee did give;
That due of many now is thine alone:
Their images I loved I view in thee,
And thou, all they, hast all the all of me.
У грудях ти усі серця зібрав -
Усіх, кого померлими вважав я.
Суцільний світ любові там постав,
Там - друзів всіх утрачене єднання.
І скільки я прощальних сліз пролив:
Любов до того спонукала щира.
Так друзям я віддав, що завинив...
Твоє, втім, серце зниклих прихистило.
Ти - та могила, де любов живе,
Трофеї друзів бережеш сердешних.
Частки з'єднали - віддали мене,
Що багатьох було - тобі належить.
В тобі - ті образи, що я любив.
Ти їх з'єднав й мене цим підкорив.
01.06.2026
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1063681
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 06.06.2026
автор: Валентина Ржевская