Вона любила макові моря,
де літо розливає мідь по житу.
Де обрій, наче струни кобзаря,
єднає землю, сонцем обігріту.
Любила поле, сповнене вогню,
що не пече, а квітне до нестями.
Де маки шиють нитками ріллю
тонкими, непомітними стібками.
Там день стояв у сонячнім меду,
і час повільно грівся на долонях.
А вітер пас червону череду
тендітних пелюсток на видноколі.
І кожна квітка — ніби клаптик сну,
загублений у трав’янім безмежжі.
Немов розсипав хтось по полотну
Багряні іскри літньої пожежі.
Вона дивилась, як у тиші трав
земля ховає чарівні секрети,
І як проміння сонячних заграв
малює віртуозно силуети.
Там сонце, мов старий святий маляр
писало день на полотні простору.
І мак горів, неначе дивний дар,
Здіймаючи свої хоругви вгору.
Вона мовчала. Та в очах цвіло
щось значно більше за червоні квіти.
Немов сама душа, як джерело,
Жадала так красиво пломеніти.
05.06.26р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1063646
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.06.2026
автор: Svetoviya