Вона мовчала…

Вона  любила  макові  моря,
де  літо  розливає  мідь  по  житу.
Де  обрій,  наче  струни  кобзаря,
єднає  землю,  сонцем  обігріту.

Любила  поле,  сповнене  вогню,
що  не  пече,  а  квітне  до  нестями.
Де  маки  шиють  нитками  ріллю
тонкими,  непомітними  стібками.

Там  день  стояв  у  сонячнім  меду,
і  час  повільно  грівся  на  долонях.
А  вітер  пас  червону  череду
тендітних  пелюсток  на  видноколі.

І  кожна  квітка  —  ніби  клаптик  сну,
загублений  у  трав’янім  безмежжі.
Немов  розсипав  хтось  по  полотну
Багряні  іскри  літньої  пожежі.

Вона  дивилась,  як  у  тиші  трав
земля  ховає  чарівні  секрети,
І  як  проміння  сонячних  заграв
малює  віртуозно  силуети.

Там  сонце,  мов  старий  святий  маляр
писало  день  на  полотні  простору.
І  мак  горів,  неначе  дивний  дар,  
Здіймаючи  свої  хоругви  вгору.  

Вона  мовчала.  Та  в  очах  цвіло
щось  значно  більше  за  червоні  квіти.
Немов  сама  душа,  як  джерело,
Жадала  так  красиво  пломеніти.

05.06.26р.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1063646
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.06.2026
автор: Svetoviya