Людміл Стоянов, Обручення

У  надії  й  печалі
Шлях  веде  мене  в  далі
До  пустої  пісної  землі:
Там,  де  вихри  блукають,
Там,  де  тіні    ридають
І  душа  сама  марить  в  імлі!

Я  в  ту  даль  пильно  гляну
І  постане  незнане
Скам'яніле  питання  моє:
Там  є  кров'ю  облиті
Дні  мої  вже  прожиті,
Чи  ж  небажаний  гість  я  там  є?

Я  стою  при  багатті,
мов  безумець,  в  ошматті,
Глухо  десь  похоронний  б’є  дзвін.
Верби  сплять  над  водою,
Льодяною,  німою,
Не  лунає  ні  шум,  ні  проклін.

У  тих  нетрях  заснулих
Зникло  наше  минуле!
О  душа  –  в  тій  студеній  біді
Ми  із  ним  неминуче
Зійдемось  і  обручим
Наші  чола  печальні,  бліді!

Людмил  Стоянов,  Обручение

Между  скръб  и  надежда
Моя  друм  ме  извежда
Към  безродна,  безбродна  земя  :
Дето  вихри  блуждаят,
Дето  сенки  ридаят
И  душата  бленува  сама!

Но  нататък  аз  гледам,
И  се  взирам  с  неведом
Вкаменен  и  тъжовен  въпрос:
Там  са  в  кърви  облени
Мойте  дни  неживени,
И  аз  пак  ли  ненужен  съм  гост?

Аз  стоя  при  огнище
На  безумни  и  нищи,
Глухо  бий  погребалния  звон;
И  върби  се  навели
Над  води  онемели,
Не  полъхва  ни  шепот,  ни  стон.

В  тия  дебри  враждебни
Нашто  минало  дебне!
О  душа  -  в  тая  ледна  мъгла:
Него  ний  ще  отключим.
С  него  ний  ще  обручим
свойте  бледни,  тъжовни  чела!

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1063323
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 30.05.2026
автор: Валерій Яковчук