Та жінка, що живе моїм життям,
не мучиься неясним каяттям.
Сидить в кімнатці, схожій на мою,
як буква М на букву W.
Лице моє, як маску, надягла,
у нас однаковісінькі тіла
(лиш родимка моя у неї справа),
та сама в нас хода, така ж постава.
Шульга, вона наслідує мій почерк
і олівцем у зошиті скрегоче,
виводячи химерні письмена.
Буває, щось замислює вона.
Фарбує губи, голосно сміється,
наспівує – й щасливою здається…
Зустрівшись з нею поглядом уранці,
я заздрю цій двійничці, самозванці,
адже вона мою украла душу!
А я за це їй усміхатись мушу.
Я б знищила її – та поміж нами
гладеньке скло і плівка амальгами.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1063195
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 28.05.2026
автор: Світлана Себастіані