Заводимо хмелини на дроти,
щоб він до сонця плівся та до неба.
Десь там, крайнеба, чубляться світи,
Земля згорає, мов свіча на требі.
Мечі трави нашіптують псалми
й ламають панцир оптоволоконний,
а вітер із завзяттям рве дими
і серед ночі бухає спросоння...
Розквітне день, як золотий горіх,
розкриють хмари нам терпкі долоні,
і теплий дощ — небесний пересміх —
застигне сріблом на квітках півоній...
Вбирає силу з неба, не з дротів
зелений хміль здіймаючись до сонця...
Чи мир знайдемо десь серед світів? —
вдивляюсь із надією у сон цей.
Роз'ятрений метал, вогонь та смерть
сьогодні знову вніч несуть "шахеди"...
Із хмелем ми пірнаєм в круговерть,
допоки світло йде від Андромеди
і знаю: зла сплановану ходу
добро здолає, попри всі зусилля...
Йдемо по зелен-травах у саду,
у літо тепле — мріюче розкрилля...
18.05.26 ©Ігор Штанько
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1062629
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 18.05.2026
автор: Hmelyar