Чудесний пастух (казка за мотивами грецьких міфів)

Чудесний  пастух

(казка  за  мотивами  грецьких  міфів)

Було  це  в  Греції,  було  в  часи  легенд.
Жив,    служачи  добру,  цар  молодий  Адмет.

Умів  людей  любить,    умів  і  керувать
(Таке  насправді  теж  можливо  відшукать).

Хати  царів  у  ті  часи  були  скромніш,
Ніж  ті  палаци,    що  прославились  пізніш.

Тому  Адмет-господар  мусив  слідкувать,
Хто  що  в  його  господі  мав  впорядкувать.

Ось  якось  гостя  в  хаті  цар  прийняв  своїй:
З'явивсь  до  нього  гарний  молодик  рудий.

Сказав:  Я  царський  син,  та  щоб  в  пошані  жив,
Потрібно,    щоб  я  рік  десь  пастухом  служив.

Умисно  ворога  я  матері  убив.
Про  те,  що  сталось,  я  ніколи  не  жалів.

Суд  виправдав  мене,    та  все  ж  пролив  я  кров.
Прийми  мене  служить,    щоб  чистим  став  я  знов.

Не  пожалієш  ти:  іще  музика  я
І  дуже  довго  слава  не  мине  моя.

Пророк  я,    і  поля  від  миші  бороню.
Смінфей  -  ім'я,    що  відбива  цю  роль  мою.

Адмет  все  вислухав,    повірити  схотів
Й  дав  згоду,    щоб  новий  пастух  йому  служив.

Один  зі  слуг  невдовзі  до  царя  прибіг:
Дізнайся,  що  новий  служник  твій  -  чарівник!

Як  виженем  стада  й  почнем  спостерігать,
А  цей  новий  на  флейті  починає  грать,

То  хижий  звір  іде  до  нього  із  лісів.
Вовки,    ведмеді  ходять  між  твоїх  корів.

Не  шкодять  їм  ніяк,    минає  мирно  час...
Ах,    любо  б  це  було...  Проте  лякає  нас!

Адмету  повідомлення  не  до  смаку,
Та  гостеві  надав  підтримку,    ще  й  яку:

Покірність  хижаків  така  для  вас  страшна,
Чи  музика?  Хай  чинить  чарівник  дива!

Минає  час  Худоба  ціла,    як  була.
Ще  білше  сили  і  здоров'я  здобула.

Багатшим,    ніж  раніше,    став  Адметів  край,
А  шкоди  для  царя  даремно  тут  шукай.

Сам  цар  радів,    та  більшість  служників  його
Брутальні  стали  до  товариша  свого.

Їх  заздрість  охопила.  Стало  гидко  їм,
що  пан  люб'язний  завжди  й  особливо  з  ним.

Як  втоми  з  нас  не  знаєш  тільки  ти  один,
То,    мабуть,    просто  брешеш  ти,    що  царський  син.

Твоє  ім'я  як  побажання  слід  сприймать:
Матуся  мріяла  життя  котові  дать.

В  очах  Смінфея  гнів,    мов  стріл  потоки,  був,
Та  перемогу  над  собою  він  здобув.

Служу  для  того,    щоб  навчитися  терпіть,
Інакше...  вмів  би  жалість  я  для  вас  відкрить.

Та  ти  ж  над  хижаками  явну  владу  мав,
казав  Адмет  -  чому  ж  людей  ти  дратував?

Не  варто  люди,    від  незнамого  тікать,
як  довело,    що  хоче  нам  допомагать.

Адмет  парубкував,    взять  жінку  побажав.
Царівну,    дядькову  дочку,  собі  обрав.

Відомий  звичай  в  ті  часи  іще  не  зник,
Щоб  жінку  взяв  той,    хто  в  змаганні  переміг.

Задумав  батько  зятя  сильного  знайти,
щоб  лева  й  кабана  -  живих  -  зміг  запрягти.

Хоча  Адмет  не  тільки  добрим  -  сильним  був,  
Не  вірив  він,    щоб  перемогу  хтось  здобув.

Смінфею,    ти  себе  пророком  називав.
Чи  доля,    щоб  Алкесту  я  за  жінку  взяв?

І  спосіб  я  назву,    та  спершу  хочу  знать,
Чи  ти  такого  тестя  не  боїшся  мать.

Лукавий  батечко,    від  правди  він  відпав.
Ти  ж  знаєш  добре,    що  свою  він  владу  вкрав.

Чув,    що  буває  помста  й  не  чека  її,
Повір  мені,    свої  скінчить  він  з  болем  дні.

Не  наближалася  б  родина  та  дурна...
Так,    та  куди  любов,    туди  і  голова.

Її  лиш  раз  в  житті,    хоч  зблизька,    бачив  я.
Хай  буде  тільки  ця  дружинонька  моя!

Підступний  батько,    так.  Вона  -  лише  Добро.
Якби  її  спасіння  в  дім  мій  привело!

Ти  любиш?  Просто  так,    а  краще  б  не  сказав.
Я  щастя  першу  милу  підкорить  не  мав.

Хоч  зможу  багатьох  привабити  й  бажать,
Як  відштовхнула  та  -  не  стану  забувать.

На  честь  красуні,    чию  юність  бережу,
Здобути  щастя  другові  допоможу.

Ось  чарівне  мастиво  -  перемоги  знак.
Алкесту  скоро  візьмеш  ти:  я  хочу  так!



Бенкет  весільний.  За  столом  лежить  Адмет.
Усім  єством  він  вдячність,    мов  солодкий  мед.

-  Смінфею,    в  моїм  домі  жінку  ти  візьми.
Минає  рік,    то  з  нами  ти  як  брат  живи!

-  Я  вдячний,    та  завершив  службу  і  піду.
Ще  й  віджену  від  вас  з  Алкестою  біду.

З  коханою  до  ліжка  цар  так  поспішав,
що  він  Артеміс-діві  викупу  не  дав

і  зіпсував  кінець  весільного  цим  дня.
Розкрив  він  ліжко.  Там  змія,    іще  змія...

Як  вам  здається?  Молодих  тоді  взяв  страх.
Жаліє  чоловік,  що  без  меча  в  руках.

Та  бачить  до  покою  увійшов  Смінфей,
Й  лишли  змії  переляканих  людей.

Злий  буревій,  та  ясні  промені  за  тим  -
Такий  Смінфея  посміх,  люба  радість  з  ним.

-  Ет,  друзі!  Гарно  шанували  ви  мене,
Проте  сестриця  відчуває  щось  дурне.

Вона  не  зла.  Нас  справді  важко  розрізнить.
Ревнує,    мабуть:  стали  ви  мене  любить.

Адмет
 -  Безумний  друже,    та  про  кого  мовиш  ти?!

Алкеста
-  Богів  розгніваєш!  Рятунок  як  знайти?!

Смінфей


-  Невже  ти,    друже,    здогадатись  ще  не  зміг?
Я  ж  Аполлон.  Сам  з  олімпійських  я  богів.

Адмет


-  У  те  я  вірив,    що  раніш  від  тебе  взнав.
Хто  я  такий,    щоб  бога  пастухом  тримав?

Аполлон

-  Людина  добра  ти.  Олімп  нагородив.
Я  радий,    що  весь  рік  у  тебе  прослужив.

Скінчилась  служба.  Аполлон  -  серед  богів.
За  нашу  доброту  свою  б  він  нам  явив.

26  -  29.03.2026.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1062436
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 15.05.2026
автор: Валентина Ржевская