Ти — мій світанок і моя пітьма,
Найглибша рана в стомлених грудях.
Тікати сили вже давно нема,
Згораю в цих солодких почуттях.
Твій голос — ніж, що серце ріже вмить,
Але без нього я не вмію жити.
Душа від твого погляду болить,
Та прагне знов цю гірку чашу пити.
Ти — спокій мій і мій пекельний крок,
Найкраща мить і найстрашніша втрата.
Між нами стіни й тисячі думок,
За кожен поцілунок — люта плата.
Шукаю порятунок уві сні,
Та там твій образ знову постає.
Даруєш ти лише слова пісні,
В яких надія попелом стає.
Я намагаюсь викреслити дні,
Де ти був сонцем, що мене спалило.
В твоїх очах — вогні занадто злі,
Що серце на шматки мені розбило.
Ми ніби паралелі двох світів,
Що перетнулись болем випадковим.
Не треба більше зайвих, гучних слів,
Ти став для мене вироком суворим.
В моїй крові — твоя отруйна кров,
Вона тече, немов повільний яд.
Це не свята, це проклята любов,
Яка не знає кроку вже назад.
Найбільший біль, що доля надала,
Ти — мій коханий, мій останній гріх.
Для тебе я життям би розцвіла,
Але лишився після тебе, тільки тихий сміх.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1062318
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 13.05.2026
автор: Вірсавія Стрельченко