Не ховайте мене.
Не ховайте моє грішне тіло
під сирою землею.
Хай воно не гниє,
не їдять його черви
кісточки, жили, нерви.
Коли я помру, прошу вас,
спаліть моє тіло
і попіл розвійте
десь над рікою,
над течією,
що понесе мене в море.
Я хочу подорож,
не хочу спокою.
А якщо не захочете віяти
цей мізерний непотребний пил,
якщо хочете пам'ятати
і щороку ходити до мене,
якщо хочете мене ув'язнити
в одному-єдиному місці -
то посипте цим попелом там,
де виросте дерево.
Не хрести,
не з пластику квіти,
не безглузді плити з портретом -
ви вдосталь маєте фото моїх в інтернеті, звідти вже точно ніщо не зникає.
А дерево,
справжнє дерево,
що росте без кінця,
і я підросту разом з ним.
Ви ходитимете до дерева,
дивитиметеся, як я все більшаю, товщаю
тягнуся до неба
десятками поколінь,
які вже не будуть мене пам'ятати,
може лиш знатимуть, що це дерево їхнього роду.
Я буду тягнутись до неба, чимдуж від землі.
Я буду домом для білок, не для черв'яків.
Я буду живою, не гниллям, не "урною" (наче сміття).
Я буду давати повітря - давати життя.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1062083
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 09.05.2026
автор: Мона Вінчі