[b] XXIII
САТИР І ФЛЕЙТА[/b]
Повідав Мопс, що недалечко Берекінта
Один сатир священну флейту Гіансісу
Віддав, щоб грав і заспокоїв цілу свиту
Богів малих, щоб ті не сміли більше злитись.
Позвав негайно із Сангару до Меандру 5
Німф Азії та слухати сказав цю драму,
Що все мистецтво Гіагніса у самшиті,
Що пальці в нього вкупу із самшитом злиті.
Вони усілись й слухали його тихенько,
А він взяв флейту і став грати помаленьку. 10
Товсті надувши щоки та скрививши губу,
Подув повітря в цю тонку й маленьку трубку.
І загудів самшит, подав тужливий голос.
Вся публіка здивована стає по колу,
А потім вибухає сміхом. Із сатира 15
Всі насміхались – в нім не визнали кумира.
[i][b]Сатири [/b]— це лісові та гірські божества нижчого рангу, демони родючості, які уособлювали первісну, грубу силу природи. Вони є невід'ємною частиною свити бога виноробства, веселощів та екстазу Діоніса. Зазвичай їх зображували як напівлюдей-напівкозлів (іноді з кінськими рисами, особливо в ранній період) — вони мали козячі ноги, хвости, іноді ріжки, а також часто покриті шерстю.
[b]Флейта [/b]відома як флейта Пана або сиринга (сиринкс), тісно пов'язана з богом лісів, полів та пастухів — Паном.
[b]Мопс—[/b] славетний віщун, син лапіфа Ампіка та німфи Хлоріди.
[b]Берекінти[/b] — це назва давнього фригійського народу. Також згадуються дактилі (міфічні істоти), які жили неподалік гори Берекінта.
[b]Гіагніс [/b]— це міфічний фрігійський музикант, якого вважають одним із засновників гри на флейті (авласі) та першою людиною, яка співала під акомпанемент.
[/i]
[b]ОРИГІНАЛ
XXIII
LE SATYRE ET LA FLÛTE
[/b]
Toi, de Mopsus ami! Non loin de Bérécynthe,
Certain satyre, un jour, trouva la flûte sainte
Dont Hyagnis calmait ou rendait furieux
Le cortège énervé de la mère des dieux.
Il appelle aussitôt du Sangar au Méandre 5
Les nymphes de l'Asie, et leur dit de l'entendre;
Que tout l'art d'Hyagnis n'était que dans ce bui;
Qu'il a, grâce au destin, des doigts tout comme lui.
On s'assied. Le voilà qui se travaille et sue,
Souffle, agite ses doigts, tord sa lèvre touffue, 10
Enfle sa joue épaisse, et fait tant qu'à la fin
Le buis résonne et pousse un cri rauque et chagrin.
L'auditoire étonné se lève, non sans rire,
Les éloges railleurs fondent sur le satyre,
Qui pleure, et des chiens même, en fuyant vers le bois, 15
Évite comme il peut les dents et les abois.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1061992
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 07.05.2026
автор: Ольга Калина