Тиша, що має коріння

Ранньою  тишею  село  оживає  подихом,
В  травах  настояна  стиха  зринає  імла,
Пахне  довкола  свіжоскошеним  сіном  й  дощиком,
Світлом  наповнює  спогади  рідна  земля.

Поле  колишеться  хвилями  стиглими,  лагідно
Сонце  торкається  ниви  в  ранковій  порі.
Вітер  шепоче  садам  так  задумано  й  радісно,
Пісню  несе  понад  обрієм  ген  угорі.

Стежка  звивається  поміж  тинами  й  городами,
Кличе  додому  крізь  роки  і  простір  мене.
Поклики  предків  відлунюють  вічними  дзвонами,
Силу  дарують  —  і  це  у  житті  головне.

Руки  натруджені  працею,  днями  прожитими,
Хліб  виростає  на  полі  під  сонцем  ясним.
Мудрість  живе  між  словами  простими  і  рідними,
Світ  залишається  щирим  і  справді  живим.

Ночі  виблискують  зорями  ясними,  срібними,
Думи  пливуть,  наче  річка  крізь  спокій  і  час.
Істини  серцю  стають  як  ніколи  потрібними,
І  відкривають  дорогу  без  зайвих  прикрас.

Рідне  село,  що  в  душі  проростає  коріннями,
Кличе  додому  крізь  бурі,  стежки  і  роки.
Все,  що  в  нас  є  —  одкровення,  що  стали  прозріннями,
І  повертають  до  витоків  наші  шляхи.

14.04.2026

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1061564
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 28.04.2026
автор: Svetoviya