Коли колись тебе я стріну знов,
Серед розмов, байдужих і чужих,
Я не впізнаю в погляді любов —
Лиш тихий пил із вигорілих мов.
Ти скажеш тихо: «Добрий вечір вам»,
І голос твій розтане, мов туман,
І щось колись належне тільки нам
Розтане десь у тиші поміж фраз.
І серце вже не сколихне в мені
Не стрепенеться, мов крило в імлі,
Бо те, що я спалив колись в вогні,
Лежить тепер, мов камінь у землі.
Я вчився жити в холоді мовчання,
Гасив усе, що виривалось з вен,
І стіни клав холодною рукою —
І вірив — я вже вільний від проблем.
Та раптом — погляд. І щось йде на злам.
І світ зірвався тихо у провал.
Я ж думав: все давно в собі спалив —
Чому ж воно знов рветься із глибин?
Чому в очах твоїх така весна,
Що крізь роки торкається душі?
Чому твоя ця усмішка проста
Мене вертає в згублені світи?
Я ж виривав тебе із кожних снів,
Ховав у тінь, топив у забуття,
Стирав тебе із кожного рядка —
Щоб не боліло більше це життя.
І досить слова — навіть не тепла,
Лише «привіт» — і сиплеться стіна,
Що я роками в темряві зводив,
Щоб не дійшла до серця глибина.
І я стою — беззбройний, мов тоді,
І знову щось прокинулось в мені,
Я просто вірив вигадці своїй,
Що ти в мені вже більше не жива.
І хай тепер ти вже не поруч — ні,
І, може, серце іншим віддала,
Я знаю: я програв цю боротьбу в собі —
Бо досі ти єдина, що була.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1061455
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 26.04.2026
автор: Ілля Шевченко