Минає сорок літ — та час не змив тривоги,
Не стер із пам’яті гірких нічних заграв.
Стоїть Чорнобиль тихо й досі при дорозі,
Мов чорний, давній біль, що світло відібрав.
Тоді цвіла весна — довірлива і юна,
І яблунь білий цвіт летів, мов тихий сніг.
Ніхто не відчував, що смерть безлика суне,
Переступаючи, як гріх, людський поріг.
Палав реактор — ніч здавалася безкрая,
Ковтало полум’я і зорі, й небосхил.
А люди йшли туди, не знаючи, що мають
Двобій зі смертю надпотужних тих стихій.
Вони ішли, як світло, як жива молитва,
Як ті, що стали захистом проти біди.
І кожен крок — це подвиг, це нерівна битва,
Щоб завтра на землі розквітнули сади.
І досі вітер шепче крізь порожні хати,
І кличе в темну ніч покинутий поріг.
Там час застиг… Там пам’ять вчиться не згасати,
Бо важча тиша там за найгучніший крик.
Минуло сорок літ… Та рана ще ятриться,
Бо пам’ять — це не попіл, що розвіє час.
Вона живе в серцях, вона в душі іскриться,
І вічним болем знов відгукується в нас.
26.04.2026
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1061423
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 26.04.2026
автор: Svetoviya