Чорнобиль: Сорок літ

Минає  сорок  літ  —  та  час  не  змив  тривоги,
Не  стер  із  пам’яті  гірких  нічних  заграв.
Стоїть  Чорнобиль  тихо  й  досі  при  дорозі,
Мов  чорний,  давній  біль,  що  світло  відібрав.

Тоді  цвіла  весна  —  довірлива  і  юна,
І  яблунь  білий  цвіт  летів,  мов  тихий  сніг.
Ніхто  не  відчував,  що  смерть  безлика  суне,
Переступаючи,  як  гріх,  людський  поріг.

Палав  реактор  —  ніч  здавалася  безкрая,
Ковтало  полум’я  і  зорі,  й  небосхил.
А  люди  йшли  туди,  не  знаючи,  що  мають
Двобій  зі  смертю  надпотужних  тих  стихій.

Вони  ішли,  як  світло,  як  жива  молитва,
Як  ті,  що  стали  захистом  проти  біди.
І  кожен  крок  —  це  подвиг,  це  нерівна  битва,
Щоб  завтра  на  землі  розквітнули  сади.

І  досі  вітер  шепче  крізь  порожні  хати,
І  кличе  в  темну  ніч  покинутий  поріг.
Там  час  застиг…  Там  пам’ять  вчиться  не  згасати,
Бо  важча  тиша  там  за  найгучніший  крик.

Минуло  сорок  літ…  Та  рана  ще  ятриться,
Бо  пам’ять  —  це  не  попіл,  що  розвіє  час.
Вона  живе  в  серцях,  вона  в  душі  іскриться,
І  вічним  болем  знов  відгукується  в  нас.

26.04.2026

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1061423
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 26.04.2026
автор: Svetoviya