Будинок рідний знов наснивсь мені,
Лелече коло у небесній сині,
Сади квітучі, хмари весняні,
Навколо вишень гомони бджолині...
Роки минали, стежки йшли поволі,
Ген за полями линули в тумани,
Лиш осокори й трепетні тополі
Їх поглядом впускали за екрани...
А десь далеко виривався джин
З пустот своєї атомної лампи,
Страшний напіврозпадом всіх множин
І подихом розпеченої рампи.
Життя — як спалах... Пекла круговерть,
Де сталь пливла, згорали ідеали...
А руки того джина несли смерть
І атомне пилюччя — радикали...
Сади цвітуть... Лелеки в небі знов
Свої одвічні кола нарізають...
За сорок років запеклася кров,
Та рани не загоїлись безкраї...
Земля мовчить, приховуючи біль,
Ховає сльози у іржаві трави,
Бо замість хліба родиться кукіль
І ягоди гіркі — не для потрави...
Земля жива! Доокіл тиша тиш...
(Підступно тут фонить іще плутоній...)
Але ховає пісню під комиш
Маленька пташка в метушні колоній...
Прокинусь я — навколо вже розсвіт,
За стежки день береться мимоволі...
Сьогодні зрозуміти має світ —
Яка ціна помилок в нашій долі...
Нехай ще тиша ранами болить —
Чорнобиль — наче пам’ятки-естампи:
Щоб джин, що може землю спопелить,
Повік не вийшов зі своєї лампи.
25.04.2026 р.
Ілюстація створена з допомогою ШІ за мотивами вірша
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1061362
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 25.04.2026
автор: Hmelyar