Дивлюсь у вікно, де чужі краєвиди,
Там сонце не так зігріває поріг.
Лишились позаду розбиті надії,
І дим, що над містом коханим проліг.
Валіза в руках — все життя у пакунку,
Дорога веде у холодні світи.
Немає від болю тепер порятунку,
Бо дім мій згорає під градом біди.
Нехай перетнуті тисячі кілометрів,
Душа все ж прикута до своєї землі,
Де в пам’яті б’ються розірвані весни
І тонуть у чорній, густій далині.
Лелеки летять крізь вогонь і кордони,
Де небо вкраїни — як зболений храм,
Вертають додому крізь дим і крізь дзвони,
Бо душі пташині не знають цих драм.
Я бачу у снах ті знайомі квартали,
Де сміх мій лунав, де цвіли квітники.
Тепер там руїни і чорні підвали,
І в небі літають залізні круки.
Хоч світ пропонує безпеку і спокій,
Мені не замінять чужі береги
Той степ золотий і Дніпро мій широкий,
Де змиються кров’ю сліди навкруги.
Я вірю, що сонце розтопить ці грати,
І ми подолаємо межі й мости.
Бо неможливо у нас відібрати
Те, що зуміли в душі зберегти.
Моє серце не знає кордонів,
Воно залишилось у ріднім краю,
Серед полину порожніх перонів,
Я залишаю молитву свою.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1060836
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 14.04.2026
автор: Вірсавія Стрельченко