Підтоптані копита
вицокують: цок-цок…
Із жаром неофіта
Я впрігся в твій візок:
«Я власними руками
віддам тобі батіг,
щасливий до нестями,
впаду тобі до ніг!»
Зіниць масні гагати,
уста не без гріха, –
що ж ними і казати,
крім: «А-ха-ха-ха-ха!»
Згадати б щось дотепне,
заритись у книжки, –
та без кінця до тебе
вертаються думки.
Жену любов-пустунку,
бо з розуму зведе!
Та, мабуть, порятунку
не буде вже ніде.
Не мисляча тростина
в нуртовищі світів –
тепер я надлюдина
в суворій самоті…
Назви це сказом, хіттю –
однаково мені.
(Як ніжно й непохитно
вона сказала: «Ні!»)
Едем в ряснім цвітінні,
не відає розлук…
Розходяться дві тіні –
Пан Фрідріх, пані Лу.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1060740
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 12.04.2026
автор: Світлана Себастіані