Діоніс раз, шукаючи забави,
Із німфою у лісі пустував:
То клав її оголену на трави,
То зодягав для хтивої уяви,
Та вина по бокалах розливав.
І нудно було богові удома,
Набридло літо і гарячий Рим.
Хапала нерозбавлена утома,
І вся краса, домашня і знайома,
Зникала із тверезістю, як дим.
Сатир іде і Бахуса питає:
— Чи не зіграти пісню вам нову?
І бог йому засмучено киває:
— Я чую, повелитель сам не знає,
Що іскру я приношу вам живу.
І мовить він: — У німцевій країні,
У Гамельні, навелися щурі.
І люд гниє, нещасний, у руїні,
Не знаючи про співи соловʼїні, —
Безсилі там монахи і царі.
— Шукає хтось у Бахуса поради? —
Питала німфа, пʼяна на руках.
Діоніс знає добрі виногради,
А з мишами нещасної громади
Його чекає сміховинний крах.
І богове обличчя потемніло,
Як жінку він на землю положив,
І промовляв: — Не німфи це є діло,
На що є здатне чоловіче тіло...
Я вернуся з Саксонії до жнив.
Як тигра упрягли у колісницю
І флейти поробили із дубів,
Покинув бог кохання і столицю
І, вгору підіймаючи правицю,
Дорогу він указував без слів.
Зосталася Італія позаду,
І дикий вітер Бахуса студив.
І уявляв він німфину принаду,
Та нервував на холод і досаду,
Як сам з собою злісно говорив.
Як колісниця стала за болотом,
Сатира він там люто проклинав,
Та, пущею оточений, як дротом,
Він з тиграми і диким оцелотом
Дрімати мусив у сусідстві гав.
До Гамельна заходив у печалі
Великий та прекрасний Діоніс.
Він зненавидів ці північні далі
І, сівши перед ради в сірій залі,
Спасіння, каже, містові приніс.
І, римською говіркою управний,
Німецькою він мучив кілька слів:
— Я подвиг обіцяю карнавальний,
Бо флейтою в Італії я славний —
І вигоню вам з вулиць пацюків.
Та, Бахуса приймаючи за звіра,
Дивилися всі тільки на хітон,
Та думали: яка смаглява шкіра!
Як була би у мера тільки віра,
Що вибʼє він щурячий легіон.
І райця усміхався з етикету,
Та богові промову вкоротив:
— Я половину нашого бюджету
Дарую вам із свого кабінету,
Як флейтою наробите ви див.
І Бахус, не виходячи до двору,
Сопілочку приставив до зубів —
Та з ратуші, фонтану і собору,
По цілому готичному декору
Насипало нашестя пацюків.
Спровадив їх Діоніс на долину
Та кинув помирати поміж вод,
Та повернувся за яку часину
Забрати ту законну половину,
Що винен богу райця і народ.
Та чудодія вигнали від мера,
Ще й вивели на вулицю собак,
І мовили, що грішна ця химера —
Це пеклом режисована афера,
І сам він — неприкаяний відьмак.
І Бахус розізлився, як тварина,
На землю цю і зраду цих людей.
І чує він: сміється десь дитина,
І пригадав, як німфа хоче сина,
Як пригортати мріє до грудей.
І флейта відізвалася, як Юда,
Та піснею звернулась до малих:
— Ви в Римі доторкнетеся до чуда,
Безсилі там морози та застуда,
Немає в нас ні голоду, ні лих.
От діти позбиралися гуртами,
Та вийшли на Італію в похід,
І зникли із осінніми птахами,
Обтяжені південними дарами, —
І вдома зупинився їхній рід.
Казав мені римлянин юродивий,
Що бачив їх на вході в Пантеон.
І кожен був по-своєму щасливий,
А проводир, веселий і звабливий,
З красунею любився між колон.
8-9.04.2026
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1060539
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 09.04.2026
автор: Василь Гаврилишин