Я ануннаків мудрості та силі,
Не заздрив би, як добрий сімʼянин,
І в Межиріччі я сідлав би хвилі,
Та зіккурати будував похилі,
І хліб збирав податком із родин.
Та з другом раз полюючи муфлона,
Я в темну хащу глибоко ввійшов,
І там, де кедру похилилась крона,
І смуга світла лилася червона,
Мені по тілу розігналась кров.
Я бачив жінку на зелених травах,
Таку палку, як землі у жнива.
Я став німий в її спокусних чарах
І не утримав той тваринний спалах,
Що знає муж спʼянілий від вина.
І та сказала, схоплена у руки,
Яка мені назвалася Шамхат,
Що їй набридли Енкі та Мардуки,
І я, володар давніх стін Уруки,
Дійти повинен сонячних палат.
Вона просила башту збудувати,
Яка б зʼєднала людство та богів,
Де ми вдягнули б найдорожчі лати,
Та ідолів би взялись розкидати,
І слухати пташиний райський спів.
Я страх не чув і взявся до роботи,
І працю дав для безлічі рабів,
Не знав ніхто утоми та скорботи,
Гули камінням плодоносні гроти,
Валився ліс із грабів та дубів.
Шамхат мені зробилася цариця,
І я віддав їй гордий Вавилон.
Пишався я, що ось моя столиця,
Як і його нескорена границя,
Для ассирійця — тільки милий сон.
І ось, як вежа перейшла за хмари,
І я піднявся сходами над них,
Почались між народом темні чвари,
І хоч як жорстко всім давав я кари,
Я чув тривогу від майбутніх лих.
Я ждав тривожно від небес науку,
І хоч Шамхат я вигнав геть за мур,
Я так лякався блискавкам та круку,
Що уявляв підземну вічну муку,
І в храмах я молився до скульптур.
Як час пробив останньої цеглини,
Я сам каміння в вежу вмурував,
І тільки крикнув люду із вершини,
Як вся будівля трісла з половини,
І я по ній на грішну землю впав.
28.02.2026
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1059427
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 20.03.2026
автор: Василь Гаврилишин