Спинюсь на мить: панує тиша всюди,
Така глибока, чиста навкруги...
Вона звучить, як вирок правосуддя,
Від неба, що скидає ланцюги...
Ця тиша — ні, не мертва, — жиє звуком
Таємних хвиль, що линуть у серця.
Вона — це хор відлунь та перегуків,
Що в зелені блукає без кінця.
У кожній стебелині звуки дивні
Звучать протяжно, ніби камертон...
Весняного порубу сни — стокрильні,
Підносять чисті ноти в унісон...
У Майстра грає скрипка бездоганно.
Небесний вигин — згусток вітру й мрій.
І пальці в танці ноти філігранно
Кидають дивній тиші лісовій.
І музика звучить — найкраща в світі,
Стакато і легато поміж дум...
Смичок танцює впевнено й привітно,
А коморебі* звучить нам без струн...
Квартетами проміння пада в трави,
У вічність моху, в стовбури дерев...
Затихне звук... А серце все чекає,
Що знов смичок у тиші оживе...
коморебі* — (япон.) означає сонячне світло, що проходить крізь листя дерев.
15.03.2026 р.©Ігор Штанько
Зображення створено з допомогою ШІ за мотивами віршів
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1059141
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 15.03.2026
автор: Hmelyar