Мій вороне, ти — свідок самоти,
Старий філософ у важкій короні.
Світ збожеволів. Хочеться втекти
У глиб лісів, у сни твої бездонні.
Твій погляд гостро прошиває ніч,
Ми — два вигнанці з пишного бенкету.
Серед руїн, образ і протиріч
Тримаємо всю гіркоту планети.
А світ такий — хоч криком закричи!
Та мовчимо; нам вистачить і тиші.
Не підбирай до істини ключі —
Вона сама нас білим небом пише.
Сиди, мій пташе. Не літай туди,
Де совість спить у жирному болоті.
Ми — два пророки власної біди,
Карбовані із вічності і плоті.
Нехай клянуть. Хай кажуть: «Диваки!»
Хай дощ січе і розриває груди.
Ми — просто птах і вірш. На всі віки.
А смертне — час розсудить і забуде.
Ольга Незламна
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1059060
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 14.03.2026
автор: Незламна