Прожити взимку й день було непросто,
а їх, між іншим, цілих дев’яносто!..
Та можна вже сказати, що дарма
лякала нас морозами зима.
Учора ще вона – імператриця,
чий голос – грім, а погляд – блискавиця,
велителька з правами божества,
а нині – глупа баба снігова.
Тьмяніють діаманти, мокнуть хутра,
і на перуці розкисає пудра, –
дивіться всі, то березень зробив,
проливши з неба пару-трійку злив.
Та й добре! Не люблю я холоднечі
і не люблю носити теплі речі.
О голопузе літо – щирий рай!..
Зимою ж неодмінно надягай
кусючі светри, шалики таркаті,
труси з начосом і штани на ваті.
(Коли ж оці страждання вам чужі,
то ви, мабуть, не люди, а моржі.)
Хтось скаже – а глінтвейн, а подарунки,
ялиночка, на шибках візерунки
з морозяних акантів і пальметт,
що нищить їх сучасний склопакет?
Ціную і салюти, і гірлянди,
та надто прикро застудити гланди;
як ртутний стовпчик сунеться униз,
у мене зразу червоніє ніс.
Я визнаю́ – мені милує око
оте величне крижане бароко:
бурульки, на березі бахрома…
Та надто довго тягнеться зима!
Вона тому на велич напирає,
що іншого о цій порі немає.
Але нестачу вітаміну D,
задовгу ніч, занадто куций день,
дороги, перетворені на кригу,
на тротуарах кучугури снігу,
за газ платіжки, у хатах дубак
не компенсує велич аж ніяк.
Зимове сонце світить, та не гріє,
і навіть сноубордист весні радіє,
хоч і приходить до людей вона,
мов Попелюшка, вбога і брудна.
Попереду в імперій лиш падіння;
вже ранить зиму золоте проміння,
і дражняться південні вітерці,
і нахабніють кляті горобці.
О, як вона у лютому лютує –
чому їй вже ніхто не салютує?!
В обличчя нам жбурляє мокрий сніг,
і свище так, що аж збиває з ніг,
і біситься, і шле мороз жорстокий,
щоб обнулив температуру й строки,
й щоб ми, бліді і тихі, як мерці,
застигли в часі, мов у холодці.
(Такі вони, усі пересиденти.)
Ввижаються їй всюди дисиденти:
у гордо набубнявілих бруньках,
що втратили, диви, останній страх,
у часі, що немов на зло, до днини
все додає і додає хвилини, –
і навіть агрометеопрогноз
у неї викликає лиш невроз.
Плямується зими кирея біла,
а людові немов нема і діла;
і врешті-решт – неждана дивина! –
стає украй сльозливою вона.
Бурульки цяпотять, скресає крига, –
то студені кінець, а не відлига;
шумлять дощі, шумують соки й кров,
ізнов поет цвірінька про любов;
вже згадується холод, як минуле,
вже перехожі пальта розстібнули,
і визнає свавільниця стара,
що все-таки пройшла її пора, –
і колють очі їй травинки гострі,
а перша квітка – як у серце постріл.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1058294
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 01.03.2026
автор: Світлана Себастіані