Еклога на смерть зими

Прожити  взимку  й  день  було  непросто,
а  їх,  між  іншим,  цілих  дев’яносто!..
Та  можна  вже  сказати,  що  дарма
лякала  нас  морозами  зима.
Учора  ще  вона  –  імператриця,  
чий  голос  –  грім,  а  погляд  –  блискавиця,
велителька  з  правами  божества,
а  нині  –  глупа  баба  снігова.
Тьмяніють  діаманти,  мокнуть  хутра,
і  на  перуці  розкисає  пудра,  –
дивіться  всі,  то  березень  зробив,
проливши  з  неба  пару-трійку  злив.
Та  й  добре!  Не  люблю  я  холоднечі
і  не  люблю  носити  теплі  речі.
О  голопузе  літо  –  щирий  рай!..
Зимою  ж  неодмінно  надягай
кусючі  светри,  шалики  таркаті,
труси  з  начосом  і  штани  на  ваті.
(Коли  ж  оці  страждання  вам  чужі,
то  ви,  мабуть,  не  люди,  а  моржі.)
Хтось  скаже  –  а  глінтвейн,  а  подарунки,
ялиночка,  на  шибках  візерунки
з  морозяних  акантів  і  пальметт,
що  нищить  їх  сучасний  склопакет?
Ціную  і  салюти,  і  гірлянди,
та  надто  прикро  застудити  гланди;
як  ртутний  стовпчик  сунеться  униз,
у  мене  зразу  червоніє  ніс.
Я  визнаю́  –  мені  милує  око
оте  величне  крижане  бароко:
бурульки,  на  березі  бахрома…
Та  надто  довго  тягнеться  зима!
Вона  тому  на  велич  напирає,
що  іншого  о  цій  порі  немає.
Але  нестачу  вітаміну  D,
задовгу  ніч,  занадто  куций  день,
дороги,  перетворені  на  кригу,
на  тротуарах  кучугури  снігу,
за  газ  платіжки,  у  хатах  дубак
не  компенсує  велич  аж  ніяк.
Зимове  сонце  світить,  та  не  гріє,
і  навіть  сноубордист  весні  радіє,
хоч  і  приходить  до  людей  вона,
мов  Попелюшка,  вбога  і  брудна.
Попереду  в  імперій  лиш  падіння;
вже  ранить  зиму  золоте  проміння,
і  дражняться  південні  вітерці,
і  нахабніють  кляті  горобці.
О,  як  вона  у  лютому  лютує  –
чому  їй  вже  ніхто  не  салютує?!
В  обличчя  нам  жбурляє  мокрий  сніг,
і  свище  так,  що  аж  збиває  з  ніг,
і  біситься,  і  шле  мороз  жорстокий,
щоб  обнулив  температуру  й  строки,
й  щоб  ми,  бліді  і  тихі,  як  мерці,
застигли  в  часі,  мов  у  холодці.
(Такі  вони,  усі  пересиденти.)
Ввижаються  їй  всюди  дисиденти:
у  гордо  набубнявілих  бруньках,
що  втратили,  диви,  останній  страх,
у  часі,  що  немов  на  зло,  до  днини
все  додає  і  додає  хвилини,  –
і  навіть  агрометеопрогноз
у  неї  викликає  лиш  невроз.
Плямується  зими  кирея  біла,
а  людові  немов  нема  і  діла;
і  врешті-решт  –  неждана  дивина!  –
стає  украй  сльозливою  вона.
Бурульки  цяпотять,  скресає  крига,  –
то  студені  кінець,  а  не  відлига;
шумлять  дощі,  шумують  соки  й  кров,
ізнов  поет  цвірінька  про  любов;
вже  згадується  холод,  як  минуле,
вже  перехожі  пальта  розстібнули,
і  визнає  свавільниця  стара,
що  все-таки  пройшла  її  пора,  –
і  колють  очі  їй  травинки  гострі,
а  перша  квітка  –  як  у  серце  постріл.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1058294
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 01.03.2026
автор: Світлана Себастіані