Хосе Ернандес (Аргентина) , Ґаучо Мартін Ф'єрро. Пісня І

Тут  починаю  я  свій  спів.
Нехай  у  ритм  гітара  грає,
Хай  серце  співом  виливає
Усю  печаль  мою  глибоку,  –
Я  мов  та  пташка  одинока,
Що  піснею  себе  втішає.

Прошу  я  всіх  Святих  на  небі,  –
Нехай  ідуть  думки  без  спину,
Прошу  я  їх  у  цю  хвилину,
Як  буду  про  життя  співати,
Мою  лиш  пам’ять  оживляти,  –
Відкрить  минулого  глибини.

Ідіть  Святі,  йдіть  чудотворні,
Ідіть  мені  на  допомогу  –
Я  говорити  втратив  змогу,
Мій  погляд  морок  обіймає.
Прошу,  хай  Бог  мене  тримає
В  цей  час  жорстокий,  в  час  тривоги.

Багато  співаків  я  бачив,
Що  мали  славу  небувалу,
Але  про  славу  ту  не  дбали,
Коли  її  вже  досягли  –
Немовби  стомлені  були,
Хоч  гонки  ще  й  не  починали.

Там,  де  чужий  креол  проходить,
То  Мартін  Ф’єрро  й  поготів,
І  зробить  все,  що  він  хотів  –
Його  й  примари  не  злякають;
І  раз  тепер  усі  співають  –
Я  хочу  теж  почати  спів.

Зі  співом  жив  й  помру  із  ним,
Зі  співом    смерть  свою  знайду,
Зі  співом  зморений  впаду
Отцю  Небесному  у  ноги  –
Від  лона  матері-небоги
По  світі  з  піснею  іду.

І  щоб  язик  мій  не  заплівся,
Щоб  я  не  пропустив  ні  слова,  –
І  щоб  ця  слава  співакова
Піснями  почала  рости,
Завжди  зі  співом  буду  йти,
Хоч  би  й  земля  розпалась  знову.

Я  сяду  на  краю  роздолу,
Щоб  заспівати  про  пригоду
І,  наче  вітер  в  непогоду,
Заставлю  трави  тріпотати,  –
Думки  почну  я  в  лад  складати,
Неначе  масті  в    карт  колоду.

Я  не  співак,  що  співу  вчений,
Та  заспіваю  без  труда,
Не  спиниться  пісень  хода,
І  я  у  тих  піснях  старію,
Куплети  з  мене  струменіють,  
Немов  із  джерела  вода.

Коли  в  моїх  руках  гітара,
Дзижчати  й  муха  втратить  змогу,
Ніхто  не  спре  на  мене  ногу,
Так  серце  зрушено  співає,
Що  плаче  прима  від  тривоги,
І  бас  нестримано  ридає.

Я  наче  бик  той  на  родео,
Що  від  усіх  биків  грізніший,  
Не  поступавсь  ніколи  іншим,  
Якщо  ж  хтось  мірятись  схотів,  –
Хай  вийде  на  змагальний  спів
І  ми  побачим,  хто  вправніший.

Я  не  зійду  з  путі  своєї,
Хоч  би  і  ніж  там  йшов  за  мною,
Платив  я  добрим  добротою,
Але  до  злих  завжди  суворий,
Ніхто,  хоч  часто  був  я  в  горі,
В  мені  не  бачив  непокою.

У  небезпеці,  без  святих
Відвага  серце  наповняє,
Арену  поле  заміняє.
Хай  не  дивуються  злоріки,
Бо  той,  хто  зветься  чоловіком,
Скрізь  твердо  по  землі  ступає.

Я  ґаучо,  тож  зрозумійте
Про  що  моєї  мови  звуки,
Тісні  земля  мені  і  луки,
Були  би  більші  до  вподоби:
Мене  б  не  жалили  гадюки
І  не  палило  б  сонце  лоба.

Родився  я,  неначе  риба
У  темній  глибині  морській;
Ніхто  не  візьме  статок  мій,
Все  те,  що  Бог  вділив  мені,
Мої  надбання  всі  земні
Візьму  з  собою  в  день  сумний.

Живе  моя  тут  слава  вільно,
Мов  пташка  в  небі  гордовита,
І  тут  гніздо  не  треба  вити,
Де  все  так  сповнене  бідою.
Ніхто  не  полетить  за  мною,
Коли  зберусь  я  знов  злетіти.

Не  маю  тих,  хто  у  любові
До  мене  ніс  би  біди  власні,
Як  ті  птахи,  такі  прекрасні,
Що  по  гілках  стрибають  нині,  –  
Стелю  я  постіль  в  конюшині,
Мене  вкривають  зорі  ясні.

Я  знаю  –  слухачів  багато,
Щоб  слухать  про  мою  недолю,
Та  не  даю  рукам  я  волю,
Лише  для  захисту  хіба,
І  ця  зі  світом  боротьба
Навік  мою  карбує  долю.

Тож  повість  слухайте  мою,
Як  ґаучо  був  всюди  гнаний,
Чий  батько,  чоловік  старанний,
Трудився  тяжко  без  огуди,
Та  все  ж  людьми  завжди  й  усюди
Лише  розбійником  був  званий.

José  Hernández,  El  Gaucho  Martín  Fierro.  Canto  I

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1058111
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 26.02.2026
автор: Валерій Яковчук