Тут починаю я свій спів.
Нехай у ритм гітара грає,
Хай серце співом виливає
Усю печаль мою глибоку, –
Я мов та пташка одинока,
Що піснею себе втішає.
Прошу я всіх Святих на небі, –
Нехай ідуть думки без спину,
Прошу я їх у цю хвилину,
Як буду про життя співати,
Мою лиш пам’ять оживляти, –
Відкрить минулого глибини.
Ідіть Святі, йдіть чудотворні,
Ідіть мені на допомогу –
Я говорити втратив змогу,
Мій погляд морок обіймає.
Прошу, хай Бог мене тримає
В цей час жорстокий, в час тривоги.
Багато співаків я бачив,
Що мали славу небувалу,
Але про славу ту не дбали,
Коли її вже досягли –
Немовби стомлені були,
Хоч гонки ще й не починали.
Там, де чужий креол проходить,
То Мартін Ф’єрро й поготів,
І зробить все, що він хотів –
Його й примари не злякають;
І раз тепер усі співають –
Я хочу теж почати спів.
Зі співом жив й помру із ним,
Зі співом смерть свою знайду,
Зі співом зморений впаду
Отцю Небесному у ноги –
Від лона матері-небоги
По світі з піснею іду.
І щоб язик мій не заплівся,
Щоб я не пропустив ні слова, –
І щоб ця слава співакова
Піснями почала рости,
Завжди зі співом буду йти,
Хоч би й земля розпалась знову.
Я сяду на краю роздолу,
Щоб заспівати про пригоду
І, наче вітер в непогоду,
Заставлю трави тріпотати, –
Думки почну я в лад складати,
Неначе масті в карт колоду.
Я не співак, що співу вчений,
Та заспіваю без труда,
Не спиниться пісень хода,
І я у тих піснях старію,
Куплети з мене струменіють,
Немов із джерела вода.
Коли в моїх руках гітара,
Дзижчати й муха втратить змогу,
Ніхто не спре на мене ногу,
Так серце зрушено співає,
Що плаче прима від тривоги,
І бас нестримано ридає.
Я наче бик той на родео,
Що від усіх биків грізніший,
Не поступавсь ніколи іншим,
Якщо ж хтось мірятись схотів, –
Хай вийде на змагальний спів
І ми побачим, хто вправніший.
Я не зійду з путі своєї,
Хоч би і ніж там йшов за мною,
Платив я добрим добротою,
Але до злих завжди суворий,
Ніхто, хоч часто був я в горі,
В мені не бачив непокою.
У небезпеці, без святих
Відвага серце наповняє,
Арену поле заміняє.
Хай не дивуються злоріки,
Бо той, хто зветься чоловіком,
Скрізь твердо по землі ступає.
Я ґаучо, тож зрозумійте
Про що моєї мови звуки,
Тісні земля мені і луки,
Були би більші до вподоби:
Мене б не жалили гадюки
І не палило б сонце лоба.
Родився я, неначе риба
У темній глибині морській;
Ніхто не візьме статок мій,
Все те, що Бог вділив мені,
Мої надбання всі земні
Візьму з собою в день сумний.
Живе моя тут слава вільно,
Мов пташка в небі гордовита,
І тут гніздо не треба вити,
Де все так сповнене бідою.
Ніхто не полетить за мною,
Коли зберусь я знов злетіти.
Не маю тих, хто у любові
До мене ніс би біди власні,
Як ті птахи, такі прекрасні,
Що по гілках стрибають нині, –
Стелю я постіль в конюшині,
Мене вкривають зорі ясні.
Я знаю – слухачів багато,
Щоб слухать про мою недолю,
Та не даю рукам я волю,
Лише для захисту хіба,
І ця зі світом боротьба
Навік мою карбує долю.
Тож повість слухайте мою,
Як ґаучо був всюди гнаний,
Чий батько, чоловік старанний,
Трудився тяжко без огуди,
Та все ж людьми завжди й усюди
Лише розбійником був званий.
José Hernández, El Gaucho Martín Fierro. Canto I
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1058111
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 26.02.2026
автор: Валерій Яковчук