На узліссі часу, де весна цілує холодні шрами землі,
Стоїть хата -- ковчег, обвітрений бурями, але міцний, як віра.
За вікном Марена ще розкидає пригоршні мокрого снігу,
Намагаючись забинтувати льодом те, що болить і ятриться,
Але під корінням саду вже чути, як пульсує жива вода.
Там, у самій глибині дому, де стіни пахнуть сухим полином,
Прокидається Берегиня -- тиха, як досвітня зоря.
Вона не в золоті, вона в зморшках рідного обличчя,
Вона в руках, що тримають горня кави, мов чашу причастя,
І в очах, де відбиваються всі, хто пішов, і всі, хто зостався.
«Стійте, стіни, -- шепоче вона, -- тримайте небо на кроквах,
Нехай кожна спогад-цеглина стане бронею проти орди.
Я замикаю цей поріг словом, що старше за саме залізо,
Я засипаю рани сіллю пам’яті та попелом рідних печей,
Щоб жодна невинна душа не блукала у темряві без вогню».
А піч дихає жаром, ніби в ній кується нове сонце.
Це не просто вогонь -- це гнів і любов, сплавлені воєдино.
Берегиня кладе на стіл хліб, і в тому жесті -- ціла вічність,
Бо поки пахне в хаті життям, поки рідні сидять плече до плеча,
Доти жоден зимовий привид не вистудить наше коріння.
Сад за фіранкою сниться цвітом, хоч гілки ще вкриті льодом,
Але Берегиня вже бачить, як крізь сніг проступає світло.
Вона пряде нитку долі -- тонку, але міцнішу за кайдани,
І веде нас крізь Голгофу весни до світлого Воскресіння,
Де плач серця нарешті стане піснею переможного ранку.
24 лютого 2026 року
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1057993
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 24.02.2026
автор: Сіроманка