Чотири роки — нескінченна ніч,
Де кожен день — це постріл у майбутнє.
Ми дивимось біді прямо у вічі,
Вдихаючи це марево отруйне.
Вже звикли руки до важкої сталі,
А серце — до запеклого вогню.
Ми стільки рідних в небо відпускали,
Що виплакали спокій і броню.
Дитячий сміх затих під шаром пилу,
Розбиті вікна — як німі роти.
Ми риєм за могилою могилу,
Щоб душі їх від пекла вберегти.
А лютий знов малює на порозі
Хрести замерзлі й вирви на снігу.
Ми тонемо не в морі, а в тривозі,
Тамуючи в собі німу жагу.
Вже пам'ять стала чорною стіною,
Де імена — як випечені шви.
Ми платимо запеклою ціною
За право просто бути між живих.
Чотири роки... Біль не вщух, а врісся,
Немов уламок, під шкіру, до кісток.
Наш дім в вогні, та ми не піддалися,
Карбуючи в безсмертя кожен крок.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1057931
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 24.02.2026
автор: Вірсавія Стрельченко