Минають тижні — без слідів, без знаку,
І дні спливають, наче тінь в імлі.
Ми довго й тихо говорим про хмари,
Коли усе давно вже на межі.
Про холод ранків, вітер і дороги,
Про втому, справи, звичний перебіг,
Та ми тримаєм паузу занадто,
Бо не про це мовчати ми могли.
Найкращий час проходить непомітно,
Як поїзди, що йдуть без вороття.
І раптом думка, гостра й невблаганна:
Колись — не зараз. Потім — не тоді.
Вона накриє, як холодна хвиля,
І не втекти, і не сховатись вбік.
Ми знов про дощ, про осінь і погоду,
Коли любов вже дихає впритул.
Не даючи душі ані свободи,
На кроці від останньої межі,
Ми знов обрали не мінять нічого,
Бо тиша легша, ніж правдивий крик.
Не злетить птах з надломленим крилом,
Бо сумнів тягне важче за каміння.
Надія гасне в шурхоті років,
І страх росте, мов тінь без повороту.
І листя змиють зливи без тепла,
Зима ввійде холодна у серця.
Не буде дива — тільки вибір наш:
Розбити тишу й вимовити «так».
Забути про погоду, час і втому,
Про всі «не зараз», «потім», «якось так»,
І просто прийняти без умов
Любов, що поруч, поки ще жива.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1057720
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 20.02.2026
автор: Ілля Шевченко