Ген село на видноколі.
Й на осонні – переліг.
Поміж соняхами в полі
шлях вузесенький проліг.
Повз товсту курган-могилу
і кошлаті спориші
мчить стежинка в місце сили,
найрідніше, для душі.
Спить в могилі давній воїн,
а на белебні – граніт.
Не забрати степ з собою.
Але він проріс в мені.
Він пахтить до сліз, до млості
чебрецем, деревієм.
Розсуває в грудях простір.
Пісню вітру в серці в'є.
Він під ноги сипле згадки.
Серце мліє. Бракне слів.
А тоді на мене гавка
степ... собаками... в селі...
© Сашко Обрій.
11.08.2024
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1057577
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 18.02.2026
автор: Сашко Обрій