Не повномаштабне, а війна,
Коли під ранок прорвані кордони
І з гуком танкові колони
Ішли без боязні. І де ж вона
Та сила, що потугою від злості
Зламала б ворогу щити і кості.
Можливо зраджена вона?
Як і колись, як били у набати,
коли ворожа чумна рать
обманом стала забирать
угіддя. А дух крилатий
був кимось приспаний. Щораз
він запізніло просинався,
і в бій жорстокий поривався,
в борні отримував екстаз.
Земля. Їй зерно б плодоносить,
смарагдом соковитим покривать
ліси й поля, а не вмирать
у вирвах, згарищах. Розносить
війни пожар жалобу й плач.
Ворожа тьма повзе затято
і день і ніч летять крилаті,
Кровавий посміхається палач.
В багні, в грязюці тонуть ноги.
На висоті, під хмари хрест
один без дзвонів, ніби перст
до них взиває - ви не боги,
чом суд свій чините у злі?
Ярмо злоби накинули ви сіті,
Багато вже поранені, убиті,
До Бога кров взиває із землі-.
Вже стільки літ, віків в тумані,
Війна за війною, позаду лиш хрести,
Вони всі там, в полоні гіркої самоти
не знаючи хто перший, хто останній
покине бруствер земляний.
А в небі рій за роєм линуть
готові смерть із неба скинуть.
Палає стовбур вогняний
старого дуба - росток прадіда,
що вільним тут, колись прожив,
що шаблю гостру притупив
на раменах цього сусіда.
На висоті серед камінних брил
ярить знамено жосто-синім знаком,
непереможних мужності ознаком -
Свободи піднятих вітрил.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1057527
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 17.02.2026
автор: Йосип Петрик