Виблискують зорі. У небі тривога,
Бо холод безжальний пливе на екран.
Мороз хазяйнує. У місті знемога.
Та гірше за нього — ракет караван.
Їх ворог запекло у ніч випускає,
Щоб викрасти світло, тепло із осель.
Він думає — в темряві волю здолає
І знищить нас в клітці сибірських пустель.
Хоч зорі над нами захоплені рухом,
Та світло здолає задуми орди.
Ми станем стіною, гартовані духом,
За кригу сильніші й навалу біди.
Нехай він у вікна шахед запускає —
Та нас зігріває жага майбуття.
Вже сонячний промінь пітьму розрізає,
Лишивши для ворога лиш забуття.
Бо зло, ніби тіні, зника за лаштунки.
Ми ж маємо корінь, доволі снаги.
Весна в бойових вже іде обладунках,
Щоб стерти у космосі чорні сніги.
На літо Земля повертає між зорі,
І Сонця проміння вже гріє бетон.
Ми вистоїм гордо під небом просторим,
Здолаєм нарешті нестерпний полон.
17.02.2026 р.© Ігор Штанько
Зображення згенероване ШІ
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1057507
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 17.02.2026
автор: Hmelyar