Осінній вечір підкрадається з прохолодою і тишею. Все ж інколи, тишу порушує скрип і схлипування. Це за старою хатою, злегка погойдуючись на гойдалці, нахилившись, сидить заплакана Аліса. Дівчина вже вгамувалася після чергової образи мачухи. Занадто важко у свою сторону чути нецензурну лексику, від неадекватної людини, після вживання алкоголю. Натворить у хаті безладу, заставляє прибирати. До всього того, ще й докоряє, що на неї витрачає багато грошей.
Її думки, немовби заплутані, аж головний біль тривожить, який вихід? “Терпець вривається, потрібно позбутися нестерпного життя, втекти. Але коли? Якби ж це вже весна, нехай би закінчила восьмий клас, але чи до того часу досить терпіння. Мабуть, я змушена піти до дядька Сашка, все ж брат покійного тата, може й цього разу мене виручить. В нього велика пасіка, дасть кілька банок меду, щоби на трасі продала, віддам зароблені гроші, може хоч на свята мене залишить у спокої. Хоча гроші підуть на горілку та нехай заллється нею, лише б мене не чіпала, не обзивала, у мою сторону люди не чули прокльони. Було би за що, тоді би й чого мені ображатися, тут потрібно бути чесними”.
Вставши з гойдалки, вона на мить зупинилася. Брови піднялися, замислений погляд, думка - “але ж здається у цю пору, автобус робить тільки дві ходки, ранком і ввечері коли вже темніє. Та нічого, візьму кусень хліба, кислий огірок, якось воно буде.
Під ногами тихий шурхіт листя. За кілька кроків, тихий стук у вікно. Насторожився чоловік, -” Хто би міг у таку пору бути? “Відхиливши фіранку, тихим голосом,
- О, Аліса, напевно знову мачуха бешкетує.
Дівчина тільки переступила поріг, привітавшись, відразу продовжила,
- Дядьку Сашко, прийшла попросити, може ви мене й цього разу виручите. Я хочу вранці поїхати на трасу, на продаж візьму дві баночки грибів та відерце кислих огірків. Що скажете, дасте пару банок меду? На білет гроші маю, я ж влітку скільки раз продавала.
Він почухав густу чуприну, якусь мить думав. Згодом сумний погляд ковзнув по її обличчю, промовив,
- Ти так підросла, маєш красивої форми волошкові очі. До нашої родини вдалася. Не боїшся на трасі стояти, це ж небезпечно. Не мала дитина, можна сказати дівка.
Її обличчя злегка почервоніло, кліпнувши очима,
- Я оце, не раз подивлюся до дзеркала, в класі старша за всіх. Ви не знаєте чого мене в школу віддали майже у вісім років?
На мить зиркнувши на неї, сказав з теплою усмішкою,
- Та чого ж не знаю, ти часто хворіла, була худенька і легенька, як пір’їнка. Як таку до школи віддати, стільки мати й батько по лікарях возили. Тільки після лікування у Ялті, поступово стала набирати вагу. Правда помітно після десяти років, пішла у ріст, як тісто на дріжджах.
- Я лишень моментами море пам’ятаю, більше нічого.
Її голос помітно тихіший, з відтінком смутку,
- Я пам’ятаю, як мама зі мною прощалася, така виснажена, дуже плакала. А потім батько привів мачуху.
Вона намагалася стримати сльози та він помітив , як стікали по її щоках,
- Ну-ну…ти майже доросла, візьми себе в руки.
- Мені тато теж так казав, коли мами не стало. Бачите яка на світі є несправедливість, привів Зінаїду і сам розбився на тому, старому мотоциклі. Це вона його у місто при ожеледиці послала, це ж не п’ять кілометрів, а тепер, я змушена її терпіти.
Він злегка обійнявши,
- Заспокойся… я тебе розумію. Інколи доля скупа на щастя, що поробиш.
Вона піднявши голову, вимовила голосніше,
- Та ви подивіться на мій одяг, на кого я схожа. А, як зав’яжу мамину стару теплу хустку, буду, як опудало. На мене ніхто й не погляне, тільки на товар, що матиму. Завтра субота, думаю там не одна буду.
- Ну гаразд, переконала. Три баночки дам, за дві продані віддаси гроші, а за третю собі забереш. Бачиш, тоді до моєї поради не прислухалася, коли пропонували дитячий притулок, а тепер напевно шкодуєш.
- Цей час минув, що вже тепер говорити. Людина завжди вчиться на своїх помилках. Я ж не думала, що вона так буде пити, при татові коли-не-коли було та й трохи. А тепер нап’ється, все село чує, ганьба!
- Щодо помилок, ти вірно сказала. У молоді роки, ми часто наб’ємо гулі, але так здобуваємо досвід. Добре! Тільки давай, присядь до столу, повечеряємо, в мене саме готові смажені яйця та борщ з м’ясом, думаю сподобається. Тоді й додому тебе проведу, нині швидко темніє.
В небі зоряно, молодий місяць серед них, як загублений ріжок. Дядько ліхтариком світить на дорогу. Він одягнений тільки у теплу сорочку, але надворі досить прохолодно, тому йшли досить швидко і мовчки. Інколи, неподалік чули гавкіт собак і чиїсь голоси.
Провівши Алісу до хвіртки, чоловік замислившись, повертається додому. “Шкода дівчину… ой брате і навіщо було їхати мотоциклом та ще у такий сильний мороз. Тепер бідкається сирітка, важко їй. Ще рік-два, там і вісімнадцять років, буде думати куди податися. Що Зінаїда дасть дитині, чим допоможе? Тоді не погодилася на моє опікунство, а тепер тим більше. Нелегка доля на неї чекає, що тут скажеш”.
Світає… безхмарне небо віщує гарний день.
В автобусі досить людно, в основному жінки з кошиками, сумками. Перед виїздом на трасу зупинка, Аліса вийшла з автобуса, озирнулася. Двері відразу зачинилися і автобус різко зрушив з місця.
- Ніде… нікого, - сказала тихо.
Дівчина вдумлива - “Схоже всі вже налаштувалися до міста. Та нічого, ще рано, може прийдуть знайомі жінки, що часто яблуками торгують.
Вона поставила на рушник два пластикові відерця, у одному квашена капуста, у іншому квашені огірки, баночку грибів, суничного варення та баночку з медом. По трасі в дві сторони їдуть машини, але з вікон люди тільки позирають, щоби щось купити, бажаючих немає. Минуло майже дві години, одна машина різко зупинилася. За кермом білявка, симпатична жінка, різко відчинила двері,
- Слухайте жіночко, бачу огірочки, а смачні, можна скуштувати?
Жінка, років тридцяти п’яти, одягнена в чорні брюки й шубу з натурального кролика, на голові поправила білу махрову шапку, вже куштує огірок,
- А ти молодець, смачні, мабуть всі візьму. І скільки ти за них хочеш?
Аліса мило посміхнулася, у очах радість, назвала ціну, жінка без вагань, розрахувалася. Та не сідаючи за кермо, повернулася, подала їй шоколадний батончик,
- Я думала жінка, а ти така молоденька, мабуть ще в школу ходиш. Тут прохолодно стояти, пригощайся, шоколад зігріває.
- Дуже дякую…
Жінка різко розвернулася, на ходу не повертаючись,
- Добре-добре, на здоров’я!
Машина поїхала, дівчина дивиться вслід -”Дивина і чого б це. Гарно розпочався день, може все продам.
Здалеку, побачила дві жінки з кравчучками, ледь не підскочила, в голосі нотки радості,
- От добре, мені компанія буде!
Між жінками,( яким вже за шістдесят років) і нею вже невелика відстань, вона мовить досить голосно,
- Ой, тітко Катерино, тітко Лізо, я просто щаслива вас бачити!
Привітно посміхнувшись, жінки в один голос привіталися. Аліса довірливо зазирнула,
- Як добре, що ви є, одній трохи сумно і тривожно.
Катерина, на вигляд трохи повніша за Лізу, більш схильна до спілкування,
- А ти зранку одна? Що товар туго йде?
- Так, одна. Я хвилин десять назад, продала квашені огірки, то вже добре.
Жінка подивилася на банки, прямим поглядом дивиться в очі,
- Я ніби тебе й недавно бачила, така гарна стала, личко кругленьке, очі-краса, як сині квіточки. Їй богу таких у житті не бачила. Був би у мене онук - мала би за невістку.
По обличчю Лізи ковзнула посмішка, хихикнула, весело мовить,
- Ой Катерино, ти так солодко сказала, як на смак липовий мед, що у банці.
Аліса, зазирнула на банку, очі звузилися, голос став сухим, зі смутком,
- Та ні, то мед гіркий, це не мій, дали на продаж. Важкий та мушу тягнути, так склалося, якось потрібно викрутитися, потрібні гроші.
- Ой, а кому вони не потрібні? - взявши із сумки яблуко «Голден Делішес», поспішила сказати Ліза.
Неподалік від подружки, Катерина відкривши сумку з яблуками «Чемпіон», одне з них, старанно витирає серветкою. Зазирає до Аліси, від задоволення примружує очі, весело вимовила,
- От ми і готові до покупців! Он до нас ніби сонце посміхається, здається й потепліло. Тож нам сьогодні має повезти.
День і справді видався непоганий. О шістнадцятій годині стало помітно сутеніти. Жінки розпродалися, по два яблука, як гостинець, залишили Алісі, збиралися повертатися додому. Дівчина чекала на автобус. Їй вдалося продати по дві банки меду, варення, грибів. А на квашену капусту покупців не знайшлося та вона й цим задоволена. Залишений товар тримає у відкритій сумці, з надією на вдачу, може хтось купить.
Думки, як каруселі -” Нехай навіть грошей за банку меду не буде, про це дядькові не скажу і так добре, що поїхала, таки ж дві продала. Мед - це такий товар, що не пропаде, вдома завжди знадобиться”.
Жінки з кравчучками віддалилися. Ліза озирнулася, на прощання махнула рукою, зненацька біля них різко зупинилося синє таксі. Саме в цей час Катерина крикнула,-
- Алісо! Бувай!
Машина різко здала назад і з гучним визгом гальм, зупинилася навпроти неї. Від несподіванки, очі дівчини вмить округлилися, здригнулася, по спині пройшов холод.
За кермом чорнявий хлопець, років двадцяти п’яти. У салоні машини, повернувшись назад, він махає рукою, щось говорить. З машини вийшло двоє, дуже схожих молодих хлопців. Один із них пильно втупився у жінок, які дивилися в їхній бік, і вигукнув на повному голосі,
- Алісочко! Мила! Дівчинко! Ми тебе підвеземо!
Ліза штовхнула подругу,
- Мабуть сільські хлопці, поїхали, навіщо молоді заважати.
Алісі ніби хто на плечі кинув тягар, ледь зблідла, від страху її зіниці розширилися. Але все ж намагалася говорити, щоб не помітили, що злякалася,
- А ми хіба знайомі?
Коли вони підійшли ближче, їй здалося, що хлопці обоє не місцеві, смагляві, схоже, що брати. Один з них обома руками притиснув її за плечі,
- А скільки нам того часу потрібно. Он бачу капустка є і у нас щось знайдеться, поїдемо у лісочок, повечеряємо, розважимося.
Її серце забилося швидше чим зазвичай, ховаючи очі, випалила,
- За мною зараз приїдуть!
Здивовано зазирнув, опустив руки,
- То ти тут щось продаєш…
Другий злорадно вимовив,
- А ми й тебе купимо! Така красуня, а очі! О, очі! То скільки дати за їх красу? У нас грошей багато….
Раптовий сигнал клаксона перебив розмову, водій крикнув,
- Хлопці, ми не вкладемось у час, можемо запізнитися.
Вони схопили її сумку з товаром і під руки тягнули до машини. Аліса озирнулася, жінок вже не видно. Як на гріх, на трасі жодної машини.
У машині, вона товкла їх ліктями, намагалася звільнитися від настирливих обіймів. Дивиться у дзеркало заднього виду водія, ніби намагається йому подати сигнал. Зрозуміла, що кричати, це тільки більше їх озлобити. У руки їй всунули сумку. Машина різко зрушила з місця. Водій запитав,
- Бодзю, це хто?
Один з них, єхидно посміхнувся,
- Це наша з Вітьком знайома.
Вона хотіла заперечити, але її так затиснули з обох боків, що ледь спромоглася дихнути, почервоніла. Водій зрозумів, що це брехня - можливе захоплення дівчини проти волі.
Хлопці відкрили відерце з капустою, як дикарі, хапали брудними пальцями, кидали собі в рот, заїдали хлібом. Вона помітила, як водій скривився. Думка стрілою влетіла в голову, - “Значить він не з ними, є надія звідси вирватися”.
Світло фар освітлює дорогу, уздовж ледь помітно оголені дерева, водій зменшив швидкість. Зазирнувши у дзеркало, твердим голосом вимовив,
- Хлопці, я поверну на заправку, бо так ми до Атак не доїдемо. А заправлятися перед митницею, вважаю, це зайвий раз привернути увагу.
Хлопці перезирнулися,
Очі Богдана люто забігали, вигукнув до нього,
- Так нам обіцяли без зупинок.
Той відповів різким тоном,
- Особисто я вам нічого не обіцяв, мене попросили, бо в нього проблеми з машиною. Доречі мене не попередили, що вас буде троє. Тож казну потрібно поповнити.
Хлопці переглянулися, Богдан рукою товкнув його у плече, сердито крикнув,
- Давай, тільки без концертів.
Вони щойно зупинилася біля паливо роздавальної колонки, як зненацька майже впритул приїхало дві машини ДАІ.
В голосі водія хвилювання, крикнув,
- Хлопці! Миттю в магазин, я все владнаю. Але краще, щоб вас не бачили.
Коли хлопці зникли за дверима магазину, двоє поліцейських патрульної поліції, років п’ятдесяти, підійшли до машини.
Відчинивши двері, водій голосно звернувся до дівчини,
- Сестричко, ти можеш сходити у вбиральню. У машині тепло, зніми ту хустку, приведи себе в порядок, тебе дядько Сергій проведе.
Щоб у її очах не помітили здивування, як вона тремтить, злегка опустивши голову, дівчина вилізла з машини. Вона зрозуміла, що водій їх добре знає, то ж зробила так, як він їй порадив.
У вбиральні, голова гудить від роздумів, - “ Ох я і вляпалася, справді гірко не тільки в роті, а й на душі. Але ж водій ніби нормальний,
Може він зрозумів мої погляди, має якийсь план допомогти. Кажуть ризик - благородна справа, в мене немає іншого виходу. Підняти крик? Бачила біля каси поліцейський крутиться, але ж не підійшов до машини. Треба взяти себе в руки, мовчатиму, як риба, а там, як бог дасть.
Коли вона підійшла до дядька Сергія, він помітно полегшено видихнув,
- Ну нарешті, я за тебе головою відповідаю, пішли.
Неподалік від колонки залишилася одна машина ДАІ. Водій стоїть біля своєї машини, на задньому сидінні видно хлопців. Дядько Сергій підходячи ближче до машини,
- Толику, через дві години, я на тебе чекаю.
На згоду, він кивнув головою і до неї буденним голосом,
- Алісо, ти на мене в машині дядька Сергія почекай. Я договір не можу порушити, хлопців відвезу за місцем призначення. Думаю через пару годин повернуся.
Вона досить уважно сприймає все, що відбувається, тепер знає ім’я водія. Він говорив і знову прямо дивиться в її очі, намагається дати зрозуміти, що все буде добре. Десь глибоко в її душі жевріє надія,-” Може насправді допоможе, тому я тут залишаюся”.
Анатолій відразу відчинив задні двері машини, безвинно посміхнувшись, із сарказмом сказав,
- Богдане! Я забув, там десь є банка меду. Давай її сюди, їм буде до чаю.
За мить у руки Аліси, всунув банку меду, при цьому підморгнув і сів за кермо машини.
Коли машина рушила з місця, дівчина полегшено перевела подих.
Дядько Сергій це помітив, злегка торкнувся її плеча,
- Не хвилюйся, все буде добре. Пішли в мою машину, там є журнали, переглянеш, може щось знайдеш цікаве прочитати, час швидко мине. А твій братик молодець, уміє з людьми розмовляти.
Для неї ці дві години тягнулися досить довго, нарешті він приїхав.
Вона вже на задньому сидінні машини, бачить, як він розмовляє з дядьком Сергієм. Обоє сміються, чоловік поплескав його по плечі, махнув рукою,
- Бувай! Не хизуйся перед сестричкою! Щасливої дороги!
Машина рухається з надмірною швидкістю, нарешті Анатолій заговорив, розважливо й повільно,
- Так Алісо, ти мене не бійся, я тебе не ображу. Та хочу попередити, те що ти бачила, ні пари з уст. Це я мав борг перед другом. У нього проблеми з машиною, він пообіцяв хлопців відвезти в Атаки. Вони родом із Молдавії, а у нас на Сході йде війна, сама розумієш. Я таксую дуже рідко, при необхідності поповнити гаманець. Сам вже п’ять років працюю в автосервісі. На війну не мобілізують, у школі в десятому класі зірвався з турніка, маю проблеми з нирками.
У дзеркалі він бачить її красиві округлені очі, рожеві щоки і те, як їй пасує каре. Коли вона дивувалася, міміка її обличчя змінювалася, а голова опустилась донизу.
Він мовчав. Знизавши плечима вона запитала,
- То ти мене на трасу везеш, там де стояла, чи…
Його гучний сміх перебив її, хлопець, аж привстає на сидінні, до неї голосно,
- Ну ти й видала, тобі ж не чотирнадцять років, щоб таке думати. Я маю двокімнатну квартиру в Могилів-Подільському, у ній на нас чекає мама.
- А батька, що теж немає?- вирвалося з її уст, вмить їх міцно стисла.
- Ага, тепер я зрозумів, чому ти опинилася на трасі. Давай зробимо так. Ми їдемо до мене, ти моїй мамі, все розповіси, як на сповіді. А завтра зранку я тебе завезу додому. Там напевно твоя мама за ніч і на мить повіки не закриє, хвилюватиметься. Бачу телефону немає, чи хлопці забрали?
Він помічає, на її віях бринять сльози, хитає головою.
- Ну-ну, без сліз. Життя не без сюрпризів, мусимо бути сильними. Ти гарна дівчина, у тебе можна й закохатися. Вважай це, як комплімент, але запам’ ятай, я плаксивих не люблю.
На мить озирнувся, підморгнув, повернув кермо,
- Все добре, ми вже майже приїхали.
Вже ключами відкрив замок квартири, відчинивши двері, вони відразу відчули приємний запах голубців, переглянулися.
Він помітно копошиться, поставив пакет з продуктами, голосно,
- Мамо, ми вже є.
І майже зовсім тихо,
- Давай допоможу зняти куртку, на гостьові тапочки, взуйся.
До них вийшла жінка у велюровому халаті синього кольору, він відразу вимовив,
- Це моя мама Софія Іванівна, знайомся. А це Аліса, про яку я тобі казав по телефону.
Строгий погляд жінки, здавалося пронизав до кісток, вона жестом указала на кімнату, але голос був ясним і м’яким,
- Проходь, Алісо із країни чудес! Повечеряємо, розповіси, з якого краю ти насправді.
На годиннику друга ночі, Анатолій сидів у кріслі біля вікна, чув їхню розмову. Софія Іванівна встала з-за столу,
- Так, сину, нехай вона приймає душ, у моїй кімнаті подрімає. До ранку мало часу залишилося. Я поміркую, коли вирішу, дам знати, як нам далі бути. Чи зможемо ми чимось допомогти, щоб у її житті щось змінити.
Після купеля, Аліса одягла махровий халат, який для неї приготували.
У кімнаті досить тепло і комфортно, їй постелили постіль на розкладному кріслі. Вона міцно вкрилася теплою ковдрою, але до ранку і на мить не заплющила очі. Дізнавшись, що Софія Іванівна майстер крою та шиття, має своє ательє з пошиву жіночого і чоловічого одягу, уявила себе з ножицями у руці. “От би мені навчитися добре шити, я ж мамі інколи допомагала. Але іще школа, зарано про це думати. Нехай завезе мене додому. Я за все йому дуже вдячна, а далі час покаже”.
За вікном сіріє. Раптом у кімнаті почула шурхіт, голоси, двері відчинилися, Софія Іванівна, здивовано запитала,
- О! Ти вже не спиш?
Кивнула рукою, сказала до неї спокійним тоном,
- Одягайся поснідаємо й поїдемо у твоє село.
- Ви поїдете в село?- при запитанні у її голосі відчувається тремтіння.
- Чого злякалася… боюся твій дядько Сашко піде до мачухи, підніме кіпіш, що ти до нього не зайшла. А тебе вдома немає. Я ж його не знаю, може захоче в поліцію телефонувати. Тож маємо вчасно приїхати.
Надворі досить прохолодно, Олександр курям кидає пшеницю. Чує гул машини, яка раптово зупинилася навпроти його обійстя. Він не встиг нічого й подумати, як хвіртка відчинилася, бачить Алісу, позаду неї незнайомі люди. Він вирішив пожартувати, в голосі тепла нотка,
- Оце так сюрприз, що за мед гроші на машині привезла. А я ввечері чекав, думав сам сьогодні до вас зайду.
Анатолій стоїть біля Софі Іванівни, вона до нього перша подала руку. Вони познайомилися, обмінялися привітання. Жінка відразу продовжила,
- Нам із сином треба з вами поговорити, в хату запросите?
За круглим столом у чашках парує чай, запах м’яти відчутно по всій хаті. Після розмови, Олександр, зазирнувши на Алісу, ніби роздумуючи вимовив,
- Розмову із Зінаїдою я беру на себе. Може це мій гріх так думати, але якщо вона за опікунство буде отримувати гроші, то це їй тільки на руку. Ну, а що скаже Аліса, чи погодиться ходити в школу і водночас допомагати у вашій швейній.
Очі дівчини, мов на лоб полізли, голосно заперечила,
- Дядьку, ви таке кажете! Звичайно, я он мамі, допомагала шити, а тут буде можливість навчитися і кроїти, і шити. Я дуже рада, що буду жити у Софії Іванівни, за це їй дуже вдячна.
Олександр кивнув головою,
- Це твій шанс, поважай цих людей, а я інколи дещо з городу підкину, думаю Анатолій буде навідуватися, може й ти з ним інколи приїдеш.
Софія Іванівна, до сина кивнула головою й твердим голосом мовила,
- Так, їдемо, попереду багато роботи.
Саме в цей час, син чайною ложкою на батон поклав мед,
- Почекайте, нехай я чай вип’ю та цей солодкий мед, іще раз посмакую.
На нього всі звернули увагу. Він відразу зазирнув на Алісу, підморгнув, вона відчула, що червоніє.
А час летів… літня пора. У квартирі Анатолія, за столом досить жвава розмова, інколи чути сміх. Софія Іванівна і Олександр, про щось шепочуться. Раптом Анатолій встав, чайною ложкою стукає по келиху,
- Увага! Ми сьогодні зібралися не тільки привітати Алісу з днем народження. У нас для вас є повідомлення, ми вчора подали заяву в РАЦС, то ж у серпні станемо на рушник.
Тільки тепер, на руці Аліси дядько помітив каблучку, від задоволення примруживши очі посміхнувся і весело вимовив,
- Ну то пропоную за це випити. Думаю ви не проти, Софіє Іванівно?
У її очах блиск, тепло, всіх окинула поглядом,
- Звичайно ні! Вибір сина мене задовольняє. Та і вас Олександре Степановичу я завжди у нас буду рада бачити.
За кілька хвилин, Аліса і Анатолій на кухню занесли посуд. Він у ріці тримає чайну ложку з медом,
- Ти пробувала, це свіжий, квітковий, ми з дядьком разом викачали. Вона ледь торкнулася губами, не гаючи часу, він міцно обійняв її, злегка нахилившись тихо шепотів,
- Ану-ану, дай я зніму з твоїх губ цей медовий солод.
2022- 2024 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1057422
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 16.02.2026
автор: Ніна Незламна