Він приїздив червоним автомобілем. Чекав мене на виїзді. Чи на в’їзді — з якого боку дивитися…
Я приходила. Сідала в крісло поруч… Ми говорили. Мені було вісімнадцять. А він — рівно удвічі старший. Йому цікаво було говорити зі мною.
Він приїжджав за 35 кілометрів. Розбитою старою шосейною дорогою.
Я приходила. Сідала в крісло поруч. Ми говорили. Тоді я захоплювалась «Легендами і міфами Стародавньої Греції» Миколи Куна. Я розповідала йому міфи…
Ми зустрілися через 20 років. Може, через 15.
Він роздивився мене з теплим інтересом і сказав:
— Ти зовсім не змінилася. Зовсім… А твої коси, що намоталися на ручку в моїй машині, посивіли…
— Як — посивіли?.. — вжахнулася я.
Він знизав плечима ніяково:
— Посивіли… — повторив так, наче це він не додивився. Ніби тримав щось тонке й дороге — і не втримав: воно вислизнуло з рук і розбилося. Назавжди.
— А звідки там мої коси? — спитала я.
— У тебе щось упало, і ти нахилилася підняти — зачепилася косами за ручку, що опускає скло, і пучка кіс намоталася й залишилася на ручці…
— І ви не розмотали їх і не викинули?
— Ні. Вони і зараз там… Я закриваю їх чистеньким носовичком, коли в машину сідають чужі. Щоб чужі не дивилися. Тільки вже років п’ять, як твої коси стали білими…
Мої коси — ці, що при мені, — і понині не сиві.
А той чоловік — він любив мене.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1057298
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 13.02.2026
автор: Валя Савелюк