Жила-була Лисичка-Фокс – рудоволоса красуня. Вона любила ласувати молоденькими курочками та мріяла вступити до інституту, щоб стати завідувачкою птахоферми. Скоро мрія хитренької Лиски здійснилася, і вона сіла за студентську лаву.
У виші до неї почав підбивати клинці Лис Микитка – статний, підприємливий юнак, який носив довге волосся та любив напускати туману недосвідченим дівчаткам. Та Фокс більше подобався її одноліток – Вовчик-Сіроманець, у якого вже тоді в інституті було прізвисько Потаскун, адже жодної спіднички він не пропускав. Лисичка навіть почала зустрічатися з ним. Але не надовго: заніс Вовчик її до свого списку підкорених та й повіявся його поповнювати далі.
Жіночий вік – як заячий скік. Коли прийшов час Лисці одружуватися, то вона швидко здалася на умовляння Микитки. Та й породи були вони однієї – лисячої. Виїхала Фокс з чоловіком до міста, що лежало на березі моря. Там і лисенят народила, руденьких та гарних, як вона, хитрих та підприємливих, як татусь.
А Сіроманець так і не одружився, а продовжував волочитися за молодими самичками. Уже всі його друзі: і Єнот-Полоскун, і Носорог-Товстолап, і Макак Гібонов - одружилися, діток завели, а наш Потаскун у парубках ходить… Чи то в озеро Вовчик забув зазирати, чи розучився рахувати роки, але чомусь не помітив, що шерсть його поступово звалялася та зріділа, зуби постиралися, на скронях з’явилася сива павутина, очі почали підводити й зникла та іскра, що зводила місцевих дівчат з розуму.
Заробітки у нашого Сіроманця були невисокими, адже в гонитві за любовними перемогами та втіхами Вовчик зовсім розлінився. Тому підробляв то на стрижці овець, то кіз та баранців охороняв. Довго на роботі не затримувався, адже перевірка недораховувала його підопічних – не сходився дебет з кредетом. А вовчисько лише лапами розводив. Типу ці лапи нічого не крали. Тож пенсійку Сіроманець заробив мінімальну.
А що ж наша Лисичка? Фокс глибоко розчарувалася в своєму Микитці. Той теж виявився не комільфо: любив жінок, вино та казино, тому ледь не програв нашу Лисичку в покер. Але оскільки діти в подружжя вже виросли й пішли на свій хліб, то Фокс кинула кабальєро та й пішла від нього з гордо піднятим хвостом. Як не дивно, але згодом вона змогла реалізувати свою заповітну мрію: купила гарненький двоповерховий будиночок на березі моря, завела мініптахоферму, де вирощувала курочок та перепілок. Мабуть, дуже вже розгнівалася на чоловічий рід, а гнів частенько буває хорошим стимулом. ЇЇ бізнес пішов угору, і Лиска купалася в статках, як сир у маслі. Фокс стала слідкувати за своїм здоров’ям: щоранку робила собі гогель-могель з десяти яєць, ходила на фітнес та пілатес, регулярно робила собі манікюр-педикюр, тож виглядала пречудово.
Вечорами Лисичка лягала в плетений гамачок, споквола посмоктувала через соломинку манговий чи полуничний фреш і мрійливо спостерігала за синхронним плаванням мускулястих молодих дельфінів.
Одного разу Сорока-Білобока принесла Потаскуну звістку про Лисицю-Фокс від знайомої Сойки. А тій написала листа Чайка. Вовк саме зализував рани, бо підковзнувся біля лісового джерельця, п’ючи воду. Сорока так швидко скрекотала, що Вовк зрозумів одне: його однокурсниця жива, здорова, платить податки, досить успішна бізнес-вумен та ще й виглядає нічогенько. Сірий намотав інформацію на вус, посміхнувся, облизнувся й задумав відвідати колишню пасію. Підрізав пожовтілі кігті, причесав поріділу шерсть на голові, вилив на себе залишки «Шипру» та й нагострив лижі в місто на березі моря.
Лисиця сиділа саме за садовим столиком у себе на віллі, у джинсових блакитних мінішортах, поклавши лапу на лапу в пухових з бубонами капчиках кольору слонової кістки, у вишитій бісером легенькій кофтині, й потягувала лате, тримаючи лапками з наманікюреними кігтиками круасан з шоколадно-горіховою начинкою. І раптом її носик почув давно забутий, ще з часів її юнацького життя, запах бідності. ЇЇ аж пересмикнуло від огиди. Перед Фокс постав якийсь перестаркуватий вовчисько, у старомодному, побитому міллю капелюсі, поношених кросівках, джинсах часів залізної завіси на кривуватих артритних лапах, футболці «аdidas» та зі спортивною сумкою на плечі.
- Привіт, мала! Як же довго ми з тобою не бачилися! – мовив той.
Лисиця зняла сонцезахисні окуляри й почала уважно придивлятися до сірого нахаби.
- Хм… - мовила вона задумливо. – А чому на ти? Здається, ми з вами вдвох овець не пасли.
- Та це ж я, Вовчик-Сіроманець, - твоє перше кохання!
Фокс відвела голівку спочатку вліво, потім управо, примружила оченята.
- Та ну…- видавила з себе вона. – Не таким я тебе уявляла…
- Дякую, - муркнув несамокритичний Вовк, - ти теж добре збереглася.
І облизнувся, хижо зиркаючи одним оком на Лисичку, а іншим на її гарненький двоповерховий будиночок, увесь увитий заморською зеленню та рожевими квітами. Він уже уявляв себе на білосніжному шкіряному дивані, біля плазми на пів стіни, з пультом у лапах, що впевнено натискають кнопки. Потім – у широкій джакузі, де він змиває увесь бруд зі своєї шерсті, що накопичував роками. У її гамачку, де читає улюблений детектив про Ніро Вульфа, чи ж у просторій кухні, з холодним аж студеним, з бульбашками «Чернігівським»…
- Якими вітрами? – привела Вовчиська до тями Лисиця.
- Та оце я тут подумав, що ти кохаєш мене, я тебе… Чому б нам не зійтися, га? – мовив Сірий. – Виходь за мене.
І простягнув їй гілочку зів’ялої черемхи.
- Та якось уже я звикла жити одна, - мовила Лисиця.- А що ж ми будемо з тобою робити?
- Жити. Наздоганяти те, що пропустили. А то он тобі немає кому й спинки помити, - підморгнув Вовк.
- У мене щітка є. Оріфлеймівська, - відповіла Фокс.
- Масаж тобі щовечора робитиму. – не здавався Сіроманець.
- І масажер є, японський. На все тіло.
- Я буду зігрівати тебе довгими зимовими вечорами, - не заспокоювався Потаскун. Що - що, а умовляти він колись умів.
- Так пледів он скільки заморських, і перин із курячого пуху. І камін на додачу, - відфутболювала Руда.
- Я приготую тобі яєчню на сніданок. Із двох яєць. А хочеш навіть з трьох, - зробив останню спробу Вовчик.
- Я на ці яйця вже дивитися не можу. Вибач, - кинула в серцях Лисиця й відвернулася.
Сіроманець збагнув, що діло програне. А потім почав усвідомлювати, що все, що міг дати Лисичці, роздав іншим: тепло, увагу, кохання. Час. Прозріння не принесло полегшення, а навпаки, загнало в далекий кут. Раптом у грудях, зліва, щось кольнуло. І Вовк згадав, що там має бути серце. Дивно: він давно не відчував, що воно в нього є.
- Я, мабуть, піду, - видавив він. - Дякую, що вислухала.
Та й рушив додому. Уже в лісі, лежачи в своєму лігві під вивернутим корінням старезного дуба, Сіроманець аналізував своє нікчемне життя, і сльози, скупі, вовчі, котилися з його очей. Усе, усе розтринькав, змарнував. Лишилися спогади.
Зимував Вовк один. Не захотів бачити нікого. А зима ж видалася холодною, морозною, вітряною. Та хутро у Сірого стало трохи густішим та пухнастішим, і це допомогло йому пережити люті морози. Сіроманець вмостився під корінням, закрив ніс хвостом, скрутився калачиком та й чекав на весну. І ось вона прийшла: засвітило сонечко, запахло підсніжниками. «Ще не вечір, - подумав він. – Ще є час щось виправити».
Він потягнувся до свого кнопкового телефона й набрав номер стоматолога Дятла:
- Привіт, друже. Чи не поставиш ти мені цирконієві коронки?
Потім були дзвінки до косметологині Мавпи та психолога Барана. Іще було багато дзвінків. За цей час Вовк улаштувався на роботу – до зоопарку. А у вільний час вивчав основи бізнесу та маркетингу. Перечитав книги Дейла Карнегі та «Бідний тато, багатий тато» Кіосакі. Він добряче попрацював над своїм іміджем, зовнішнім та внутрішні станом. І одного разу, одягнений як з голочки, з букетом білих троянд на сірому мерседесі (сірий так і залишився бути його улюбленим кольором) завітав до Фокс.
Чекаєте на хепі енд? Хтозна, а може, Лисиця й розтане, побачивши такі метаморфози, що сталися з її друзякою-закалякою… Може, навіть змінить своє прізвище на Сіроманець. І називатимуть вони одне одного «зайчиком» і «заїнькою»… Хижаки теж люблять ніжності.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1057124
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 11.02.2026
автор: Лариса Журенкова