[i]Лютий сумом, спогадом налитий,
І пісенні дзвони у церквах…
На могилу знов лягають квіти –
ті, що вічні з піснею в садах.
У корзину пам’яті скорботно
покладем велике гроно сліз…
У чеканні вишня спить безмовно,
а калина віти хилить вниз.
Молитвами знов шепоче вітер,
відкрива завісу цього дня.
Пам’ять стін хатини він не зітре –
тут говорить спомином рідня.
Тут талант й краса зросли дівочі,
все у росах, скупане до дна.
Непроста – судилась їй пророча,
в змові доля з піснею одна.
Тут жалі їй перевесла вили…
обмотали душу, мов поріг.
А вона, як горличка по схилах,
спішно в дім верталася з доріг,
де завжди чекала люба ненька,
де черпала силу і снагу,
де ковток повітря – саду всенький –
повертав любов їй дорогу.
До землі і роду в суголоссі,
до степів під небом голубим,
і до співу жайвора в колоссі,
що з дитинства в полечко манив.
Поки серце нам журбу колише,
поки чуєм пісню з-поза хмар,
хай вона в хатині цій нас тішить –
бо то є найвищий Божий дар.
Бо то голос славної козачки,
голос Чураївни крізь віки.
В ньому – сила, гордість і загадка,
що Господь уплів в її роки.
Поки серце нам журбу колише –
пісня зніме втому і жалі.
Нею ми в Корещині напишем
В її пам’ять диво-скрижалі.
Л. Таборовець
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1057038
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 09.02.2026
автор: Любов Таборовець