Добрий ранок, любий світе!
Серденько моє
Сонцем лагідним зігріте.
В ньому устає
Світле, добре почування –
Щира лиш любов,
Ніжне, лагідне кохання,
Що у ньому знов,
Знов і знов цвіте-буяє,
Наче навесні
Квіти, і мене сповняє
Радістю не в сні,
А насправді. Це до тебе
Щираця любов,
Рідна земле, рідне небо,
Лине знов і знов.
Ця любов межі не має.
В ній її й повік
Не було й не буде. Знає
Серденько, що вік
Буде із тобою жити,
Жити у тобі
І радіти, не тужити
Гірко у журбі,
Світе мій такий великий,
Що й не передать.
Мій ти світе сонцеликий,
Я тебе кохать
Вже повік не перестану.
Я в тобі живу
І для тебе я дістану
Зіроньку живу,
Всі зірки, які палають
Ясно в небесах.
Хочеш, місяць, що тримають
Небеса в руках,
Я для тебе теж дістану?
Хочеш, сонце те,
Що сія вдень? Не розтану,
Не згорю, проте
Я тебе одне благаю,
Будь таким, яким
Є ти, мій коханий краю.
Шляхом життьовим
Я ітиму лиш з тобою.
Протіка життя
Швидкоплинною рікою
І без вороття
У мені, бо ти існуєш
І всіма, усім,
Начебто мудрець, керуєш
Днів на тиждень сім,
Кожну мить, яка минає
Крізь невпинний час.
Істину просту цю знає
Добре коженз нас.
Хай часами з нас сміється
Доленька гірка,
Та того, хто не здається,
Бореться, така
Доля згодом оминає.
Він її мина
І душею відчуває
Щастя, що не зна
Та не має меж, те щастя,
Із яким вже більш
В душу не прийде нещастя,
Що її найбільш
Ранить. Ні, цього не буде.
Про нещастя ті
Він тоді навік забуде
У своїм житті,
У тобі, о світе рідний,
Бо в тобі всякчас –
В час негожий і погідний
Також кожен з нас
Мешкає, живе, існує,
Доки стукотить,
Тихо б’ється та пульсує
Серце. Ти щомить
У собі всіх нас тримаєш
Протягом життя
І даєш усе, що маєш.
Думи й почуття
Цим же будиш. Кожен має
Їх всіх завдяки
Лиш тому. Життя минає
Й гасне, мов зірки,
Згодом в кожної людини,
Серденько в ту мить
Тихне в ночі час чи днини.
Більш не стукотить.
Ти ж і далі є, існуєш,
Доки в небесах
Сонце світить. Ти пануєш,
Світе, у віках,
Що минають неупинно,
Бо так у тобі,
Рідний світе, і повинно
Бути, далебі.
В цьому всесвіті існує
Безліч ще світів,
Та в тобі життя вирує
Лиш із правіків.
Ти у ньому неповторний.
Хто ж створити в нас
Міг цей витвір чудотворний.
Точно зна лиш час.
Люди думають, можливо,
Бог тебе створив.
Інші думають, що диво
Цеє породив
Вибух. Кожен думку має
Ту чи іншу, та
Правди жоден з нас не знає.
Правда непроста.
Проминуть іще століття,
Щоб її розкрив
Люд, або тисячоліття,
Бо ніхто не жив
Із дюдей у ту годину,
Дійсно ще не жив,
Час жоднісіньку людину
Ще не породив
У тобі, о світе. Став ти
Домом для всіх нас.
Хоч літають космонавти
В космос в певний час,
Та навік тебе лишити
Їм не до снаги,
Бо без тебе їм не жити.
Світе, навкруги
Гарно так, що аж сміється
Серце, мов дитя.
З нього річенькою ллється
Світле почуття.
Душу радість наповняє
Так, як небеса
Світло сонця, що сіяє
В них. Яка краса!
Неможливо передати
Всю твою красу,
Та можливо відчувати
Так, як і ясу
Сонця ніжного, що гріє
Лагідно. В мені
Серце б’ється і радіє
Цілі ночі й дні,
Кожну їхню мить. Співає
Душенька моя.
Щастя душу огортає,
Наче немовля
Ненька. Радості немає
В серці жодних меж.
Щастю, що так обіймає
Міцно душу, – теж.
А нещастя та тривога
З них пішли навік.
Скатерниною дорога
Їм! Аби повік
Не було їх! Не бажаю
Я шляхом життя
З ними йти. Тому тримаю
Світлі почуття
В серці, у душі. І світлі
Думи є в мені,
Що цвітуть, немов розквітлі
Квіти навесні.
Адже в них я убачаю
Сенс свого життя,
Що в тобі я проживаю.
Хай без вороття
І мине воно в неждану,
Темну, наче ніч
Непрглядна, в нежадану
Мить, мов сяйво свіч,
Згасне, піде враз у далі,
Десь за небокрай,
Ти ж бо, світе, будеш й далі
Квітнути, мов гай.
Євген Ковальчук, 12. 01. 2022
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1057013
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 09.02.2026
автор: Євген Ковальчук