Я ж тебе , синочку, давно вже поховала.
І посадила дуба в дворі біля воріт.
Три роки довгих я тебе чекала.
А ти тоді зустрітися не зміг.
Приблудою ходила я по лісі.
Кричала, щоб ніхто мене не чув.
З війни приходили лише жахливі вісті.
Немає. Ждіть. Не було, Не прийшов.
Я рвалась в край незвіданний, далекий.
Тільки скажи, де нам тебе шукати.
Я пташкою прилину в світ широкий,
Щоби тебе до серця пригортати.
А ти не чув, ніразу не озвався.
Усі казали:-Відпусти. Хай спочива.
До мене в снах ти щиро усміхався:
Матусю жди, пройде і ця біда.
Татусь мовчав, перебирав долоні.
Згорьований сидів- ні пари з вуст.
Лиш часто очі протирав безсонні.
А від людей ховався, як той вуж.
Нераз і небо плакало із нами.
Зорі тебе чекали у чужім краю.
Якби ми знали, якби ж ми тільки знали.
Де губиш кращу молодість свою.
Привезли - хата бех єдиного віконця.
Не відкривали, щоб світу показати.
Хай би ще раз побачив промінь сонця.
Хай краще б з хмарами навчився він літати.
Ну все, земля прийми дитину,
Ти завжди щедрою для нас була.
Стели м'яку перину ти моєму сину.
Хай спочиває, наробився він сповна.
Отак три роки- цвинтар, дім, робота.
Отак проходили журливі дні.
Коли я чую: полонені дома,
По обміну приїхали вони.
Вдивлялась довго- очі запотіли.
Вони навколішках стояли на землі.
І цілували землю ту єдину.
Що зрощена була на совісті й добрі.
Я маю сина , кричало моє серце.
Я вірила, я знала, хто, щоб не говорив.
Невже для них також засвітить сонце,
Це ж є земля, що кров'ю він скропив.
Настануть мирні дні, земля загоїть рани.
Сини вернуться до життя.
Ми знищим цю орду, надінемо кайдани.
І до війни не буде більше вороття.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1057009
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 09.02.2026
автор: Надія Тополя