Вечірній Київ… сіре небо у сутінках. По освічених ліхтарями вулицях міста, блукає прохолода, приносить вологість і свіжість.
Але свіжість швидко розчиняється у ядучому диханні машин.
Трохи роздратовано, Євгенія стежить за світлофором, здається, що їх рух надто довго продовжується. А перехожих, немов мурашок, ось вже хтось штовхнув, не вибачаючись, поспішив йти попереду.
На вітринах маркету кілька гірлянд, придають святковості. Їх різнобарвне миготіння, дівчині все ж трохи підняли настрій. Люди святкуватимуть Новий рік, це добре! А що я? Я знову бачитиму п’яне лице вітчима. Хто ж йому буде годити, змушена терпіти. Ніхто не знав, що захворіє мама, піде у інший світ, а я з ним залишуся - вкотре подумки, себе заспокоює. Мені залишилося пів року, нехай би вже швидше, ті вісімнадцять, викраду документи і гайну світом. Шкода покинути рідне місто та вже терпець вривається. Добре хоч школу закінчила, на руках атестат. Звичайно, не буду ж все життя стояти, у руки перехожим, тикати рекламу на продаж товарів, це копійки, за них не вижити. На гроші, які дав вітчим потрібно купити пляшку горілки, банку томатного соку, кільце ковбаси та чи й вистачить? Мені б викрутитися, хоча би на Новий рік посмакувати тістечко-кошик з білковим кремом. О мрії! О моє бажання! Якби ж здійснилося. Тільки при одній думці, вже у роті солодкий присмак і ніби відчуваю ванільний запах.
Спокійною ходою, поміж зустрічних покупців, Євгенія йде до рядів, виконати замовлення вітчима. За кілька хвилин у кошику літрова банка соку, горілка, зазирнувши в нього, рахує скільки має грошей. Вздовж неї пройшов чорнявий чоловік, легкий дотик, шурхіт темно-синьої курточки і вмить на підлозі бачить купюру – п’ятсот гривень. Враз озирнулася, метушня, ніхто не помітив. Вона запам’ятала колір курточки, піднявши гроші, йде за ним. Він біля відділу «ковбаси»- два кільця домашньої ковбаси, поклав у кошик.
- Ого!- ледь чутно вирвалося з її уст.
Чоловік знову щось вибирає. Напевно відчув її погляд, довкола озирнувшись, здвигнув плечима. Тільки тепер вона побачила його світле обличчя. Злегка почервоніла, вмить думка: - Як до нього підійду, йому ж років двадцять п’ять, не більше. Так гарно одягнений, з-під куртки видно бордовий кашеміровий шарф, комір білої сорочки. Ніби на побачення вирядився, але ж красивий. Та загалом, білий колір чорнявим личить. Ой, а не занадто я на нього вирячилася, ще помітить.
Євгенія поспіх, у кошик поклала кільце «краківської ковбаси».
Напруживши пам’ять, підраховує скільки потрібно грошей, щоб розрахуватися за товар. Зненацька, на обличчі промайнула тінь розпачі, на віях бринять сльози, опустивши голову, скривилася, на жаль, на тістечко грошей не вистачає. У голові думки немовби у павутинні:- А може, щось там є подібне, трохи дешевше?
Зробивши крок вперед, водночас підняла голову, саме в цей час він розвернувся. Помітивши сльозу, що повільно стікає по її щоці, здивовано, рівним голосом запитав,
- О! Ти плачеш? Щось сталося?
Від несподіванки, у її очах помітна безпорадність, все ж рукою змахнула сльозу, йому подає п’ятсот гривень,
- Та ні, у мене все добре. Це скоріше у вас ! Ви не помітили, що гроші загубили? Ось… візьміть, я підняла, за вами йшла щоби віддати.
- Ти хто? Добра, чуйна Дюймовочка?- його брови помітно піднялися вгору, у очах мелькнуло світло.
Він у кишені, намагається щось знайти, ніби трохи соромлячись продовжив,
- Загалом, я гроші тримаю у гаманці. Це мені мама засунула, коли виходив з квартири, я про них зовсім забув. А тобі дуже вдячний! Та хіба я набагато старший, що до мене так звертаєшся. Сучасний світ - до всіх на «ти», в молоді роки так простіше жити.
Її щоки помітно налилися рум’янцем. Ніби й хотіла зазирнути у його очі та все ж відводить погляд. Помітивши, що вона відчуває незручність, сміливо взяв під руку. Його слова лилися м’яко, солодко,
- То йдемо до каси. Ти мабуть, все до новорічного столу взяла.
Миттєво зазирнувши у її кошик, у його очах подив та все ж продовжив,
- А я ось зараз, зачекай хвилинку. Обожнюю тістечка з білковим кремом, зараз візьму й разом вийдемо.
Він пішов, але помітив у її очах смуток.
Їй у грудях тисне, у горлі ком, ледве втрималася, щоб не розплакатися. А в голові думка, як оса: – О, якби ж ти знав, як я давно не їла любимого тістечка. Мабуть з пів року, а можливо й більше.
Вона рукою змахнула сльозу, що знову, несподівано котиться по щоці.
Він підійшов, у руці тримає пластиковий блістер-контейнер, у ньому кілька тістечок. Сонячна усмішка розпливлася по його обличчю, весело промовив,
- Ну то пішли.
Розрахувавшись за товар, він злегка торкнувся її плеча і вкотре посміхнувшись, взяв під руку. У його блакитних очах помітно блиск, тихим голосом вимовив,
- Напевно варто познайомитися, я Віталій.
Вона озирнувшись, сказала досить сміливо,
- Мене звати Євгенія, а можна й Женя. Та хіба варто витрачати час, на вас вдома мама чекає, може дружина й діти.
- Та ні, ну що ти! Мене іще ніяка не обкрутила. Ой вибач, так сказав. У наш час важко знайти, щоб не вживала алкоголю, не курила, не мала справи з наркотичними травами, чи весь час проводила у кав’ярні.
Він помітив, як після слів про алкоголь, у неї сіпається праве око. Дивлячись, що вона придбала у маркеті, прилетіла думка: – По ній не видно, щоб вживала алкоголь, напевно у сім’ї не все гаразд.
Після невеликої паузи продовжив,
- Але вважаю нам краще звертатися на ти, чи я для тебе виглядаю дядьком.
Дівчина намагається приховати усмішку, погляд у сторону, тихо мовить,
- Ну гаразд. Нехай буде так. Хоча ми ж один одного, всього кілька хвилин знаємо.
- А я вважаю можна і за одну хвилину, людину досить добре пізнати.
- Ти що психолог?
Він зазираючи їй у вічі, буденним голосом,
- Ні я стоматолог. Та бачу в тебе зуби білі, красиві. Тепер, навіть не знаю який привід знайти, щоб іще раз зустрітися. Хоча… якщо ти зараз не поспішаєш, давай зайдемо в кав’ярню, вона ж тут зовсім близько. Пригощу кавою, посмакуємо тістечок. Ми обоє не маємо зайвої ваги, можемо собі дозволити.
Помітивши її задоволений погляд, його очі спалахнули цікавістю.
Мило посміхаючись, вона трохи підняла пакет,
- Що, отак з пакетом у кав’ярню?
Його тепла рука, торкнулася її руки, забрав пакет,
- А я цього не соромлюся. У мене паперовий пакет, а твій поліетиленовий, як на мене, це немає значення.
Кав’ярня їх зустріла солодким ароматом кави і легкою музикою, яка інколи губилася при гучній розмові відвідувачів.
Насолодившись кавою із тістечкам, саме такими про які вона мріяла, молоде сердечко зігрілося. Від задоволення примруживши очі, посміхалася.
Він розповідав про клієнтів, про колектив приватної клініки. І ніби ненароком запитав,
- А я бачу, в тебе у сім’ї хтось зловживає алкоголем?
Раптово сумний погляд ковзнув по його обличчю, вже дивиться у сторону, сказала тихим голосом,
- Кажеш у сім’ї. Я мешкаю із вітчимом, так буває, коли втрачаєш найдорожчу людину.
- Пробач… я не хотів тебе засмутити.
- Та нічого, вже минуло два роки, з часом людина легше переносить біль утрати.
І позираючи в нікуди, продовжила, звичайним голосом,
- Дякую за чудовий вечір. Мені пора додому.
- Женю, може погодишся на спілкування по телефону. Я би хотів іще з тобою зустрітися.
Вона почервоніла до коренів волосся, очі забігали по підлозі. Він зрозумів, вона хвилюється, поспішив сказати,
- Мабуть вдома забула, чи не маєш. Та це не так важливо. Я проведу тебе додому, буду знати де мешкаєш.
У відповідь почув тихо,- Гаразд.
Це слово, чомусь з болем проникло в його серце. Десь там, глибоко у душі було бажання обійняти, приголубити, сказати щось тепле.
Позаду кав’ярня… солод кави, свіже повітря придало відчуття спокою.
Він не запитуючи, взяв її під руку, усміхнувшись,
- Ось так зручніше. Думаю ти не проти.
Далі йшли мовчки. Вона у подиві з думками: - Він йде, ніби знає мій номер будинку, цікаво куди далі піде.
Дійшовши до першого під’їзду, на її обличчі тонка усмішка, голосно мовить,,
- Дуже дякую! Ось мій будинок і мій під’їзд, четвертий поверх, квартира шістнадцять. Вдома вітчим, то ж далі я піду сама.
- Я прийду завтра. Скажи, о шістнадцятій тридцять тобі буде зручно?
- Так. Він на роботі до вісімнадцятої години. А я постійної роботи не маю, навчатися не відпустив, каже дорого, то ж я розповсюджую рекламні папірці.
- І яка професія тобі до вподоби.?
Моя мама після навчання у медичному коледжі, в поліклініці працювала у рентгенівському кабінеті. Я теж про це думала, але після того, що сталося, цю ідею відкинула. Які б технології не були, але є часткове випромінювання.
- Та мабуть не обов’язково працювати, де є ризик. Маючи диплом медсестри, є великий вибір, тільки мати бажання. У моєму кабінеті медсестра Марія Іванівна, через чотири роки йде на пенсію. Хочеш, я тобі до екзаменів допоможу підготуватися, а там дивися, набереш бали на безкоштовне навчання.
Вона вагалася кілька секунд, очі помітно округлилися, за мить у них спалах блиску, світла, з ноткою хвилювання вимовила,
- Гарна пропозиція, я подумаю. Дякую! Бувай!
Підіймаючись по сходах, вона сяяла, як нова копійка. Від радості прискорене серцебиття, їй би мати крила й пташкою злетіти на четвертий поверх. Чудовий настрій, хочеться співати і кружляти у танці. Як було колись на свята, навпроти дзеркала її мама вчила танцювати вальс. Думки-метелики: -Матусю у мене сьогодні найщасливіший день. На Новий рік дуже хотіла собі купити тістечко, але вітчим,як завжди, дав мало грошей. Аж тут трапилося диво, ти напевно звідти все бачиш. Я познайомилася з хлопцем і він навіть запросив мене на каву, де ми удвох насолоджувалися тістечками. Я зрозуміла, він теж любить такі солодощі.
Підійшовши до дверей квартири, прислухається до тиші у під’їзді. Напевно вона хотіла, щоби хоча ця тиша почула її слова, легко перевівши подих, тоненьким співучим голосом, стиха промовляє до себе,
- Як добре, що інколи бажання збуваються. Коли на цьому світі, є добрі, чуйні люди. Завдяки спілкуванню, з такою людиною, з’являється натхнення до життя та віра, що труднощі минуть і все буде добре. Тільки для цього потрібні терпіння і час. Я чомусь вірю Віктору, він завтра прийде. А це значить, у мене з’явиться ще один шанс, щоб моя мрія - навчатися у медичному коледжі - збулася.
2025 р
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1056920
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 08.02.2026
автор: Ніна Незламна