Лише два тони розрізають морок:
Блиск золота й пронизливість граната.
У глибині сіяє чарівна печера,
Якісь істоти – їх яка природа? – ідуть,
І з музикою ллються мелодійні голоси,
То тихо витікають потайні джерела,
То брижами хвилюється потік,
Хитається руде повітря у печері,
І сяйво райдужне бринить у нотах.
Порожню залу зайняли видіння.
Лише самотній ельф у королівській ложі
На святі, для якого він причина і загадка:
Волосся чорне, невеселі очі, що споглядають
Сіяння гроту, у холодному заціпенінні
Завмерлого. Старинний ппащ із хутра
Відкриває сорочки білизну, із шовку бант.
Напівзакриті очі вбирають, п’ють мелодію,
Немов суха земля вбирає дар води.
У нього це подвійне свято: зовнішнє,
Якому він глядач; і внутрішнє в його уяві,
Вони обидва злилися (кольором і формою)
В єдине тіло, утворили єдину насолоду.
Так, уява й тайна, влада дозволили йому
На самоті почути голоси, що за його наказом
Злилися в мелодійне джерело, що колисає
І живить його мрії, коли на сцені розгорається,
Як літургійний жар, його легенда.
Немає світу і присутності людей,
Які б порушили ці чари владарювать у мрії.
Але назавтра камергер, міністр, радник
Прийдуть до короля з вимогами дурними: (3)
Щоб він нарешті правив, їх вислухав, помітив.
Як правити? Хто править у країні мрій?
Коли настане день, де будуть правити лакеї?
Благословенна ширма постане між міністрами і королем.
Біжить по лісу ельф, смакуючи повітря..
Своє життя він намагається прожити вірно.
Нехай дозволять. Бо його гніздо не в місті,
А звите на засніжених вершинах гір,
Найвищих у королівстві. Карета, сани -
На дорогах; сніжна флотилія - на ріках і озерах,
Завжди його чекають, готові доставити туди,
Де його справжнє царство, що не від цього світу:
Де мрія його чекає, де на нього чатує самота,
Де коронують самота і мрія його єдиною короною.
Та іноді людська присутність буває чарами,
Владними чарами, які відомі королю,
Він відчуває з невимовним болем: обриси губ,
Глибокі очі, загорілу шкіру,
Граційність молодого тіла. Він знає це,
Так, він це знає, і стільки вистраждав
Від влади, якою володіє молоде створіння,
Впливаючи на нього, беззахисного,
Уже не короля - слугу краси людини.
Пливе у музиці і набуває форми мрія:
Юнак прекрасний, білявий, у білому іде
Назустріч і це він сам. Це чари чи видіння?
Чи може музика надати форму, чи бути формою
Якогось смертного? Хто з двох це він, чи він обоє?
Король не може, і хай би міг, не хоче розділити себе і іншого.
Схиляючись до музики, він як чужинець споглядає
З подвійним почуттям подвійний образ свій
і завмирає у екстазі кохання і мелодії.
Цей інший, незнаний брат, у існування якого він ніколи не вірив,
Що він його колись зустріне. Він тут, і в ньому він уже кохає
Те, що у ньому самому намагалися кохати інші.
Своєю піснею він кличе й спокушає. Та чи він може
З’єднатися з самим собою? Боїться він,
Що якщо дихати, то сон розвіється.
Услід його лякає: хіба не помирає той, хто бачить двійника?
Сила кохання, яке у ньому прокинулася, піднімає щит
Супроти будь-якого страху, недовіри чи слабкості.
Як Ельза, (4) він кохає, не знаючи кого. Він знає тільки, що кохає.
У співі, слові, порухові губ
Йому розповідає пісня про іншого,
Вона повинна одночасно зірватися і з його губ,
Вітання братові, народженому мрією, леліяному мрією.
Та ні, не так: це музика, яка живила його мрію, надала форму їй.
Це його кров кипить у жилах, прискорюючи час:
Минуле, таке коротко, сьогодні оживає,
Сьогодні освітлює майбутнє світлом богів.
Усе, усе повинно бути таким, як провіщає його сон.
У іншому житті знаходить упевненість його життя.
Лише кохання дає причину жити королю.
Він забуває про безсилля, утверджує бажання,
Розпливчате і невиразне, яке так довго мучило його.
Він нахиляється і розглядає себе у мелодійному потоці,
І як відчужене зображення чекає зцілення
Від невимовної тривоги, відчутої в собі.
Хіба цього не досить, якщо кохане існує поза ним.
Хіба це недостатня відповідь - дивитись на прекрасне?
Його почули боги і здійснили його бажання
(Бо так карають боги, даючи людям те,
Що вони просять), і доля короля,
Кохаючи себе, перетворитися
На квітку, беззахисну, прекрасну, бездіяльну, (5)
Аж доки не закінчиться його життя під владою лакеїв,
Та помираючи, звершити помсту короля. (6)
Видіння його снів були для нього правдою життя.
Він залишився нічиїм, але й своїм не міг нікого називати.
І ось король у своїй ложі, самотній, слухає,
Прекрасний, юний, наче бог, у ореолі
Граційності цієї юності, невинної і чистої,
Існуючий у неможливій мрії про життя,
Яка збувається лише у музиці і є як музика,
У спогляданні злитий з міфом, він сам вже форма міфу,
Повстання чистоти, що ледь торкається землі,
Вигнанець, гість ефіру. В мелодії він пізнає себе,
Закохується у того, яким він є. І вічно живе у музиці.
[i]У вірші «Людвіг Баварський слухає Лоенгріна» музика служить ілюстрацією зв'язку між коханням і смертю, дозволяючи коханню до іншого стати стимулом до життя. Перед Людвігом Баварським на сцені, розгортається легенда, сюжет, який живе в свідомості короля, бо завдяки музиці відбувається втеча від реальності. Музика змушує короля мріяти, у цій музиці він живе, у його мріях відтворюється історія його подвоєння. Людвіг Баварський ототожнюється з образом, який музика передає йому, як дзеркало, і в цьому образі він впізнає себе та зливається з ним.
Є й інше прочитання теми: Людвіг Баварський ототожнюється з Луїсом Сернудою, музика Вагнера ототожнюється з поезією Сернуди, а злиття реальної людини (чи то Людвіга Баварського, чи то Луїса Сернуди) з образом, який пропонує мистецтво, є кульмінацією його мрій, це утвердження себе в міфі. Людвіга Баварського і Луїса Сернуду можна порівняти з Нарцисом, який, побачивши своє відображення у воді, кидається за ним. У чому тайна? Це тайна бажання.
Відбувається перетворення та взаємодія образів. Поет ототожнює себе з Людвігом II Баварським, який, у свою чергу, ототожнює себе з Лоенгріном, який ототожнює себе з ельфом, і, можливо, ельф відчуває тісний зв'язок з Вагнером
(1) Лю́двіг II (25/08/1845 - 13/06/1886), якого називали Королем-Лебедем або Казковим Королем, був королем Баварії з 10/03/1864 до 13/06/1886. Від самого початку правління Людвіг ІІ займався питаннями розвитку культури. 04/05/1864 року особисто познайомився з Ріхардом Вагнером і забезпечив йому постійну фінансову підтримку. Прем’єри опер Вагнера «Трістан та Ізольда», «Нюрнберзькі мейстерзінгери», «Золото Рейна» і «Валькирія» відбулися у Мюнхенському національному театрі. З 1872 року Людвіг ІІ слухав опери Вагнера без публіки. В останні роки життя він усамітнився в замку Нойшванштайн. Міністрам доводилося розшукувати його в горах, щоб одержати підписи на документах. Сучасники короля засуджували його за розтрату грошей на будівництво величних замків. Його борги росли. Будівництво деяких замків було призупинене. Король все частіше працював ночами. Пішли чутки про душевну хворобу короля. 10/06/1886 року консиліум лікарів заочно визнав його невиліковно душевнохворим. 12/06/1886 року його таємно схопили і вивезли до замку Берг. Прихильники короля добилися незалежної експертизи, але не встигли її провести. Людвіг ІІ потонув у озері біля замку Берг. Обставини загибелі короля і його лікаря, що потонув разом з ним, залишилися не з'ясованими.
(2) Лоенгрін – герой середньовічного німецького куртуазного епосу кінця XIII ст. В основу сюжету опери „Лоенгрін” покладені вільно трактовані Вагнером народні перекази про лицаря, який припливає у човні, запряженому лебедем, щоб врятувати дівчину або вдову, якій загрожує смертельна небезпека. Лоенгрін з'являється, щоб захистити честь Ельзи, доньки померлого герцога Брабантського. Він перемагає Чорного лицаря і одружується з нею, взявши з неї клятву ніколи не запитувати його ім’я. Після народження сина вона порушила клятву. Лицар покидає її і повертається до лицарів св. Грааля - у замок Монсальват.
(3) „Прийдуть до короля з вимогами дурними” - король під час вистави відчуває себе ельфом з пісні. Наступного дня його міністри вимагатимуть щоб він залізною рукою правив на троні, хоча це найменша з турбот цього володаря. Він утікає від реального світу, вступивши у нарцисичний діалог дзеркал зі своїми міфологічними перевтіленнями.
(4) Ельза - в опері опікун Ельзи Фрідріх звинувачує її в тому, що вона вбила свого брата. Він вимагає передати йому владу над герцогством Брабантським. Лицар - Лебідь у поєдинку з Фрідріхом перемагає його, чим знімає з Ельзи звинувачення у вбивстві. Він просить її руки за умови, що вона ніколи не запитає його ім’я і звідки він. Під час весілля Ельза за намовою лиходіїв все ж запитує у нареченого, хто він. Лицар-Лебідь називає своє ім'я. Відбувається руйнування міфу. Лоенгрін мусить повернутися до лицарів Грааля.
(5) „Кохаючи себе, перетворитися / На квітку, беззахисну, прекрасну, бездіяльну” – король в потоці музики, як міфічний Нарцис у потоці води, бачить себе, своє відображення. Він кидається в воду і перетворюється на прекрасну квітку.
(6) „...звершити помсту короля” - всі троє, Вагнер, Людвіг II і Сернуда, передають нам відчуття рутини, де самотність і мрія стають кінцем казкового королів[/i]ства.
[b]Luis Cernuda Luis de Baviera escucha Lohengrin[/b]
Sólo dos tonos rompen la penumbra:
Destellar de algún oro y estridencia granate.
Al fondo luce la caverna mágica
Donde unas criaturas, ¿de qué naturaleza?, pasan
Melodiosas, manando de sus voces música
Que, con la fuente escondida, lenta fluye
O, crespa luego, su caudal agita
Estremeciendo el aire fulvo de la cueva
Y con iris perlado riela en notas.
Sombras la sala de auditorio nulo.
En el palco real un elfo solo asiste
Al festejo del cual razón parece dar y enigma:
Negro pelo, ojos sombríos que contemplan
La gruta luminosa, en pasmo friolento
Esculpido. La pelliza de marras le agasaja
Abierta la blancura, a seda que se anuda en lazo.
Los ojos entornados escuchan, beben la melodía
Como una tierra seca absorbe el don del agua.
Asiste a doble fiesta: una exterior, aquella
De que es testigo; otra interior allá en su mente,
Donde ambas funden (como color y forma
Se funden en un cuerpo), componen una misma delicia.
Así, razón y enigma, el poder le permite
A solas escuchar las voces a su orden concertadas,
El brotar melodioso que le acuna y nutre
Los sueños, mientras la escena desarrolla,
Ascua litúrgica, una amada leyenda.
Ni existe el mundo, ni la presencia humana
Interrumpe el encanto de reinar en sueños.
Pero, mañana, chambelán, consejero, ministro,
Volverán con demandas estúpidas al rey:
Que gobierne por fin, les oiga y les atienda.
¿Gobernar? ¿Quién gobierna en el mundo de los sueños?
¿Cuándo llegará el día en que gobiernen los lacayos?
Se interpondrá un biombo, benéfico, entre el rey y sus ministros,
Un elfo corre libre por los bosques, bebe aire.
Esa es su vida, y trata fielmente de vivirla:
Que le dejen vivirla. No en la ciudad, el nido
Ya está sobre las cimas nevadas de las sierras
Más altas de su reino. Carretela, trineo,
Por las sendas; flotilla nívea, por los ríos y lagos,
Le esperan siempre, prestos a levantarle
Adonde vive su reino verdadero, que no es de este mundo:
Donde el sueño le espera, donde la soledad le aguarda.
Donde la la soledad y el sueño le ciñen su única corona.
Mas la presencia humana es a veces encanto,
Encanto imperioso que el rey mismo conoce
Y sufre con tormento inefable: el bisel de una boca,
Unos ojos profundos, una piel soleada,
Gracia de un cuerpo joven. Él lo conoce,
Sí, lo ha conocido, y cuántas veces padecido,
El imperio que ejerce la criatura joven,
Obrando sobre él, dejándole indefenso,
Ya no rey, sino siervo de la humana hermosura.
Flotando sobre su música el sueño ahora se encarna:
Mancebo todo blanco, rubio, hermoso, que llega
Hacia él y que es él mismo. ¿Magia o espejismo?
¿Es posible la música dar forma, ser forma de mortal alguno?
¿Cuál de los dos es él, o no es él, acaso, ambos?
El rey no puede, ni aun pudiendo quiere dividirse a sí el otro.
Sobre la música inclinado, como extraño contempla
Con emoción gemela su imagen desdoblada
Y en éxtasis de amor y melodía queda suspenso.
Él es el otro, desconocido hermano cuyo existir jamás creyera
Ver algún día. Ahora ahí está y en él ya ama
Aquello que en él mismo pretendieron amar otros.
Con su canto le llama y le seduce. Pero, ¿puede
Consigo mismo unirse¿ Teme que, si respira, el sueño escape.
Luego un terror le invade: ¿no muere aquel que ve a su doble?
La fuerza del amor, bien despierto ya en él, alza su escudo
Contra todo temor, debilidad, desconfianza.
Como Elsa, ama, mas sin saber a quién. Sólo sabe que ama.
En el canto, palabra y movimiento de los labios
Del otro le habla también el canto, palabra y movimiento
Que a brotar de sus labios al mismo tiempo iban,
Saludando al hermano nacido de sueño, nutrido por su sueño
Mas no, no es eso: es la música quien nutriera a su sueño, le dio forma.
Su sangre se apresura en sus venas, al tiempo apresurando:
El pasado, tan breve, revive en el presente,
Con luz de dioses su presente ilumina el futuro.
Todo, todo ha de ser como su sueño le presagia.
En el vivir del otro el suyo certidumbre encuentra.
Sólo el amor depara al rey razón para estar vivo.
Olvido a su impotencia, saciedad al deseo
Vago y disperso que tanto tiempo le aquejara.
Se inclina y se contempla en la corriente
Melodiosa e, imagen ajenada, su remedio espera
Al trastorno profundo que dentro de sí siente.
¿No le basta que exista, fuera de él, lo amado?
Contemplar a lo hermoso, ¿no es respuesta bastante?
Los dioses escucharon, y su deseo satisfacen
(Que los dioses castigan concendiendo a los hombres
Lo que éstos le piden), y el destino del rey,
Desearse a sí mismo, le transforma,
Como en flor, en cosa hermosa, inerme, inoperante,
Hasta acabar su vida gobernado por lacayos,
Pero teniendo en ellos, al morir, la venganza de un rey.
Las sombras de sus sueños para él eran la verdad de la vida.
No fue de nadie, ni a nadie pudo llamar suyo.
Ahora el rey está ahí, en su palco, y solitario escucha,
Joven y hermoso, como dios nimbado
Por esa gracia pura e intocable del mancebo,
Existiendo en el sueño imposible de una vida
Que queda sólo en música y que es como música,
Fundido con el mito al contemplarlo, forma ya de ese mito
De pureza rebelde que tierra apenas toca,
Del éter huésped desterrado. La melodía le ayuda a conocerse,
A enamorarse de lo que él mismo es. Y para siempre en la música vive.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1056825
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 06.02.2026
автор: Зоя Бідило