Чим далі, тим рідше я в царстві Морфея,
У сутінках маючись мрію щоб день,
Настав чимскоріш і моя епопея,
Пішла із нічними кошмарами геть.
Безглузде творіння, нічний час у Бога,
Іде в порожнечу третина життя,
І губиться знов, обірвавшись, дорога,
Що ніби вела нас кудись в небуття.
Ми кожну хвилину би краще прожили,
Очей не стуляючи зовсім на ніч,
Можливо тоді, ми б друг друга, й любили,
Зберігши від полум’я тисячі свіч…
Можливо тоді, я б не думав так часто
Про ту, найгарнішу на світі з жінок,
Можливо тоді, і одумався вчасно,
Любов не прийнявши, як карму чи рок.
Два Сонця, якби дав Господь на початку,
Творіння земного коли захотів,
Створити, з ребра, першу Єву прекрасну,
Яка, за плід яблуні, впала у гріх.
Дав стільки би світла, Господь нам, щоб вічно
Лиш день панував на округлій Землі,
Можливо тоді…Хоч не впевнений, звісно,
Ти вже б у ночі не наснилась мені.
Можливо тоді спав би я спокійніше,
І менше розплющував очі від слів…
Знов плаче в загробному світі гер Ніцше-
Бо я його погляди не зрозумів.
Ще й досі я вірю в кохання і в Бога,
В жертовність сердець, благородство душі,
Я вірю у те, що терниста дорога,
Колись принесе спокій райський й мені.
Ще вірю у світло, добро, і у долю,
І в те, що від щастя існують ключі…
Ось тільки й донині із Господом спорю,
Аби час був трохи коротший вночі.
Щоб сутінок стало для мене поменше,
Аби не у снах проживати життя…
Хоч, знаєш, кохана…Признаюсь не вперше,
Лиш тільки вночі ти ще й досі моя.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1056785
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.02.2026
автор: Ярослав Ланьо