Туди, де усмішка твоя, мов зачарована,
Від імені мого – сія, від всіх прихована…
Де так відкрито, напрямки́, в обійми прагнула…
Де доторк, з ніжністю, руки – ламає правила…
Туди, де туга та печаль мене покинула,
Хоч притулитись до плеча – назустріч линула…
Та не засвітять маяки ося́йні промені,
Не вихлюпну оці думки п’янкою повінню,
Не потечуть із гір струмки – води потоками,
Бо поглинають все піски – твойого спокою…
І, хоч пульсує в жилах кров, – стрімкою лавою,
Тамує серденько любов, і ходить павою…
Душа, грайлива, мов щеня, чомусь маніжиться,
Від себе зайве проганя, журбою тішиться,
Не пропускає крізь туман чарі́вні райдуги…
А раптом все – гіркий обман? Існують правила…
Іду додому навмання, шурхоче листячко…
Хоч осінь скинула вбрання – манери лисячі…
…Ти не забув. Мене почув. Сіяйте, райдуги!
Листками клена по плечу – сповзають правила,
І серце повниться ущерть святою вірою,
А днів осінніх круговерть – любов’ю щирою.
Небес високих бірюза – зійде над війнами!..
Бо так багато ти сказав – лише обіймами.
03.10.2025
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1056768
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.02.2026
автор: Ірина Лівобережна