Жили-були гноми. І мешкали вони не в печерах Середнозем’я і не казкових будиночках чарівного лісу, а поруч з людьми, у сучасній багатоповерхівці: батько Вовка та син Андрюша. А ще з ними мешкала баба Поля – мати старшого гнома.
Зазвичай гноми трудолюбиві та вправні. А ці ніде не працювали, у молодшого навіть паспорта не було, хоча школу закінчив і мав двадцять та два рочки. Із гномів виходять вправні ковалі й майстри. Тато-гном був електрозварником – золота жила, а не професія. Але ніхто його на роботу не звав, на тарілочці гроші не приносив. А самому заробіток шукати було ліньки.
На що ж вони жили, запитаєте ви? А на бабину пенсію. І самі були невеличкими, і пенсія мізерною. Тож бабця все худла, сохла та жовтішала: боліла печінка, адже бували дні, коли й макової зернинки в роті не тримала. А чоловіцтво таке було собі, нічогеньке – пісень співали, на анорексію не страждали. Коли гном-молодший інколи виносив сміття, то пакет торохтів порожніми пляшками з-під пива та оковитої, а ще звідти визирала порожня банка дешевої розчиної кави ( богема все ж таки).
Удень баба Поля спускалася з горішнього поверху на вулицю, довго сиділа на лавці біля під’їзду - у запраній, колись біленькій у квіточку хустці на голові, картатій спідничині та невизначеного кольору кофтині. Сумно зітхала, тримаючись за правий бік:
- О-хо-хо… Коли ж то мене Бог до себе забере?
Одного разу сусідка Аліса покликала бабу Полю до себе, посадила за стіл, насипала свіженького борщу зі сметаною, покраяла хліба.
- Смачно?
- Угу, - захитала головою стара, і так наминала борщ, що аж кавкала, швидко ковтаючи, як та качка.
- Коли ви востаннє їли, тітонько Полю?
- Та вчора наче…
- А що?
- Макарони…
Скоро й сусіди почали підгодовувати стару. До лавки приносили їжу й слідкували, щоб тим ледарям нічого не несла, а їла сама.
А через деякий час її не стало. Мабуть, Господь таки зжалився й забрав бабцю до свого церковного хору…
Після смерті баби Полі гноми трохи заворушилися: старший послав Андрюшу до паспортного столу, і гном-молодший узаконив своє існування. Через місяць уже й робота знайшлася – у найближчому маркеті охоронцем.
У травні Аліса з вікна побачила двох невеличких чоловіків, що переходили дорогу й чеберяли в напрямку поля. Але до нього так і не дійшли – плюхнулися неподалік проїжджої частини на чужому городі. Повз них пролітали автівки й маршрутки, на них скоса поглядали здивовані перехожі, а гноми (це були вони) розвели ватру й смажили сосиски, святкуючи Перемогу.
Через півроку пішов у засвіти й старший гном: 45-річний батько «помер від горілки», як засвідчили авторитетні місцеві бабці.
У трикімнатних апартаментах Андрюша лишився сам. У них стояв сморід від давно не митої підлоги, непратої білизни та непровітрюваного приміщення.
Якщо будиночки казкових гномів зазвичай заповнені ремісничими інструментами, коштовним камінням чи металом, то гном Андрюша отримав у спадок від предків усякий мотлох, що збирали ще покійні дід з бабою на смітниках: старі кастрюлі, макулатуру тощо.
Наша історія отримала несподівану розв’язку: поверхом нижче жила Андрюшина однокласниця – Наталка. Правда, не Полтавка, але дівчина моторна. Після школи встигла й дівчинку народити, й перукаркою стати. І почала вона навідувати осиротілого парубка. Скоро в нього й залишилася. Чи вичистила ті авгієві конюшні, не відомо, але народила Андрюші чудового, опецькуватого, здорового хлопчика.
Щасливий новоявлений татусь повеселішав, схуднув, постригся, змінив роботу на більш оплачувану та й зажив тихим сімейним життям.
Так і живе сімейство гнома, поживає. Діток наживає.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1056496
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 01.02.2026
автор: Лариса Журенкова