Хоч те вірте дітки,
Хоч те ні -
Тут жили люди дурні.
Хазяї.
То вони так про себе думали.
Ото і у мене була бабка Ганка.
Я - лінивий, вона - ні.
Бог знає як людей парувати.
І був колективізм, війна.
Тяжко було, що там казати.
Ото після війни у тім радгоспі
Ми з нею почали були працювати.
І отак усе життя до самої старості.
З пятої ранку до пізньої ночі,
Бо ще огород, хазяство мали.
Ми ж люди - робочі.
А якщо зовсім чесно - вона,
точніше - її спина,
Ночами з ферми тлумаки носила,
Отак ми й прожили.
Та тоді усі крали, всі по це знали,
Тишком раділи, мовчали.
З огороду врожай продавали,
Бичків, свиней здавали
І все на книжку, на книжку складали.
А були отії жиди, розумніші ніж ми.
Вони все знали.
Носіть, крадіть і в наш карман кладіть.
Ото в один прекрасний день -
Все в нас й забрали.
Отоє своло реформа
Та ще одне - воля.
Ви вільні сказали - від ваших заощаджень,
Від заводів, від землі.
Ми спочатку й зраділи.
Вільні, вільні ми.
Не переживали колись як зараз,
Що люди у них украдуть.
Прекрасно знали, що все вкрадене
Вони повернуть.
Як не крути - без банків
Ні туди - ні сюди.
А в банках сидять Вони!
Правлять тут віками отії пани.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1056404
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 31.01.2026
автор: oreol