Ясне сонце щедро розсипає проміння по землі. Ранковий літній вітерець, ніби вітаючись, злегка торкається всього довкола, пробуджуючи природу. На вікні ледь гойдаються шовкові сині фіранки, по яких витанцьовують сонячні промені. Тканина переливається й виблискує, світло лоскоче повіки Марини. Вона у ліжку лежить на спині, чомусь відчуває незручність, повертається в сторону. Зненацька, ніби неподалік чує настирливе дзижчання бджоли, зазирнувши до вікна, бурчить з незадоволенням,
- От мама, знову відчинила, просила ж дай виспатися дитині, так ні!
Але тут же згадала, що потрібно йти в поле, сьогодні їхня черга пасти корів. Хоча це буває і не часто, але трохи соромно, їй не тринадцять років, а за плечима вже сімнадцять. Та коли з нею йде Руслан, тоді здається і сонце ніжніше, і кращий настрій, та й день минає швидко.
Вони з Русланом живуть по сусідству. Невисокий паркан із штахет і великий кущ жасмину не завада для хлопця, один стрибок і вже біля неї. Це коли його мати не бачить, бо іще з дитинства дівчину не полюбляє. За що й не знати, мабуть ревнощі, бо при зустрічі з нею, у очах сина помічає блиск. Відразу до дівчини холодний погляд, йому робить зауваження,
- Не на ту дивишся. Хіба мало дівок, ти вартий кращої.
Марина ж мило посміхнеться, підморгне, її синьо-зелені очі, то ніби очі мавки, його зводять з розуму. Ще коли їм було по тринадцять років, кожну першу суницю, чи черешню, яблуко, він приносив їй, жартував,
- Давай-давай, їж вітаміни та пиріжки, щоб я мав славну дружину. Щоб мені заздрили, була пухкенька, як подушечка, ти мені така більше до вподоби. Готуйся, час швидко мине, ось побачиш, я не відступлюся.
Вона у відповідь поведе очима, як хитра лиска, злегка примружить очі і двома пальцями правої руки торкається щоки,
- Дякую!
Це все було в минулому, але вони інколи згадують дитинство, похід до ставка купатися, на риболовлю і до фермера в садок по яблука.
*
Біля вікна раптовий шурхіт, вона помічає Руслана. Вмить заплющила очі. Стрілою думка, нехай подумає, що сплю.
За мить відчуває його подих, ніжний поцілунок у щоку. Вона не в силах втримати тремтіння повік, широко розплющивши очі, прошепотіла,
- Ти що здурів?
- Хіба це здурів?! Просто давно голову втратив, хіба не знаєш. Нехай би швидше нам по вісімнадцять, украв би тебе і на руках поніс до себе.
Вона, двома руками прикривши нічну сорочку на грудях, різко піднялася,
- Ти казав хочеш пишну, а я бачиш струнка, як берізка. Та й за тебе набагато нижча.
Чомусь їй пригадалися Тарапунька й Штепсель, з ними хотіла порівняти, про це сказати. Як зненацька голос його мами Зінаїди, їх сполошив. Жінка, тримаючи рукою фіранку різко мовить,
- Ага, а де мати? Куди дивиться? Що це коїться? Мабуть по тобі давно різка не гуляла.
Обличчя Руслана скам’яніло, мов статуя виточена зі слонової кості, вмить здивовано, тихим голосом запитав,
- Мамо! Що ти тут робиш?
- Гарне запитання, тільки це я, твоя мати, маю тебе запитати. Якого дідька сюди стежку топчеш?
Відразу відчинилися двері, у кімнату зайшла мама Марини, ,
- Що тут відбувається? Не зрозуміла, ану поясніть. Що це за крик із самого ранку.
- Тітко Маріє, - звернувся до неї Руслан, двигнув плечима, продовжив,
- Я прийшов розбудити Марину, ми ж зараз маємо корів виганяти.
Жінка, невисока на зріст, у сторону вікна кивнула головою ,
- А для тебе що двері не існують.
- Та, я ж чемний, вас не хотів будити.
Коли всі спілкувалися, Марина тільки вертіла головою. Аж тут, Зінаїда долонею стукнула по підвіконню і пальцем, себе тицьнула в чоло,
- Маріє, їм потрібно подумати, зав’язувати з цією любов’ю по сусідству. Роки дитинства минули, пора за розум братися.
Та звела брови, поклала руку на плече Руслана,
- Хлопче, ти почув, що мати сказала? Тож все залежить від тебе. Не вона до тебе йде, а ти, як хитрий лис, сюди проник.
- Так, я ж заради корів,- відповів ледь почервонівши.
Погляд Марії не сердитий, мабуть швидше за все трохи занепокоєний, але теплий, світлий,
- Я тебе розумію, то заради вишень, полуниць, то заради яблука. А й справді дорослішайте діти. Воно добре коли по-сусідськи жити в злагоді, з часом зрозумієте. Та основне нині не наробити помилок ви, вже немаленькі.
Того дня, вони згадували розмову і сміялися. Він зібрав букет польових квітів і вона, як колись, обом сплела вінки. Гнали корів, на відстані обмінювалися ніжними поглядами. Хоча обом хотілося зануритися в обійми, відчути у якому ритмі б’ються серця. Але ж принаймні не зараз, за коровами треба добре дивитись, щоб якась не тікала світ за очі. Та й застереження матерів, щоразу ніби переслідувало їх. Тож намагалися бути серйознішими.
Сонце котиться до обрію, білі й сині смужки, злегка почервонівши, в себе вбирають світлий день. Знайомою стежкою, череда корів повертається до села. Біля першої, низької огорожі садка, з двох товстих поперечних патичків, одна з корів стала на задні ноги, в намаганні податися вперед.
Марина відразу помітила,
- Зірко… Зірко, ти куди? Гайда, гайда!
Махнула патичкою, на обличчі сонячна усмішка. За мить біля неї Руслан,
- Не зрозумів, то ти патичкою зупинила норовисту Зірку, чи чарівною усмішкою.
- Тю на тебе. Он подивися, за яблунею грушу бачиш? То літня груша, кілька штук бачу, але ж, як для мене високо, не дістану. У тітки Насті пес на прив’язі та вона й не скупа. Якби ж нижче, можна було пізніше піти зірвати, вони солодкі, як мед, у нас таких немає.
Руслан нічого не сказав, поспішив підганяти корів.
Влітку довгі дні та короткі ночі, зморившись за цілий день, який видався доволі спекотним, кожен мріяв сполоснутися під літнім душем і впасти у ліжко.
Зінаїда клопочеться на кухні. Чоловік вже повернувся з поля, чекає на вечерю.
- Ну, що тут вдома, я цю ніч в тракторі трохи промерз, ти мені теплий светр приготуй, під ранок холодно. А воно ж зранку, при росі борона легше прилягає до землі.
Дружина важко перевела подих, в тарілку насипає плов,
- Павло, ти знову Руслана взяв би із собою, он вранці, через вікно поліз до Марини.
Чоловік хихикнув,
- Що нас згадала?
Вона різко підняла голову, у очах гнівний блиск,
- Що ти нас порівнюєш, ми ж старші були. Та й що він у ній знайшов. Наш син - хлопець видний, високий, вона мала на зріст, як на мене, вони не підходять один одному.
Чоловік звів брови, голосно до неї,
- Слухай, не заважай сину. У нього до неї з дитинства теплі почуття. Ти пригадай, як вона залізла на вишню і не могла спуститися. Руслану ж тоді було років вісім. А він таку здорову драбину приволік, розхвилювався, аж чуб був мокрий та допоміг їй злізти.
Дружина до нього незадоволено,
- Ага! Коли назад драбину волочив, зашпортнувся, побив коліна, хіба тобі не шкода рідного сина?
- О, слухай! Я, як побачу на обійсті півня так і згадаю Руслана із сокирою у руках. Ну пам’ятаєш, Маринка прийшла у червоній кофтині. Наш півень задерикуватий був, мабуть з характером бика, не полюбляв цей колір. Діти були ще менші, не ходили в школу.
Вона голосно перебила,
- Ні- ні, щось таке вигадуєш, не пам’ятаю.
- Та ти просто не хочеш згадати. Коли Руслан побачив, як півень ззаді до неї підскакує, схопив сокиру, що лежала неподалік, біля дров. Ніби боєць на полі бою, обома руками тримаючи сокиру замахувався його вдарити. Та ти ж сокиру сама в нього забрала. Тоді Руслан обійняв Марину і голосно сказав, що буде все життя захищати.
Жінка до нього різко,
- Ну досить згадувати. Тож дитинство було, вже досить дорослий, не розумію, що він у ній знайшов.
- Мабуть щось знайшов. Не розумію тебе, чим тобі ця дівчина не догодила. Що нижча не біда, за те добра. Хіба не бачиш, як ти кажеш, було дитинство, любов-по-сусідству, переросла у кохання по сусідству. Та вже досить про це. Краще скажи, Руслан вже повечеряв?
- Так. Он спить, хоч за ноги волочи. Цілий день на сонці, набігався за коровами.
- Що з Мариною пас?
- Ото я й кажу, давай ми його відправимо у місто, нехай би вчився на стаціонарі, а не заочно.
- Ти цю тему не підіймай, я тебе просив. Він теж має право голосу, хоче в селі жити, нехай буде так, як йому серце підказує. Трактор освоїв, буде мені допомагати та й так добре, бачиш, є кому корів пасти, сіно косити.
- Та , скільки їх залишиться, тих корів. Чула Остапенки і Білецькі здадуть на м’ясо, бо вже їм роки. А Горолька і Петрова, молодих корів продають у інше село, десь днями мають забрати.
- Досить розмов! Я їм і йду спати, завтра поїду трохи пізніше, втомився.
Зінаїда, важко перевівши подих, зазирає в кімнату сина, про себе тихо,
- Спить моє янгеля і чого було не роздягнутися, чи так важко зняти сорочку, штани. Ох, молодь, невже й ми колись були такі ледачі.
*
Світає… край неба пробиваються сонячні промені, від миготіння, більша частина неба світлішає. По селі переспівуються півні, чути звуки качок, гусей, мелодійні пісні птахів.
Тихий стук у віконне скло пробудив дівчину,
- Маринко… Маринко це я, відчини вікно.
З думкою, що мабуть щось трапилося, вона поспіхом зірвалася з ліжка, включила настільну лампу. За кілька секунд, Руслан із-за пазухи витягнув чотири великі, наливні, жовті грушки, кладе на стіл.
- Ось приніс, ти хотіла грушок,- вимовив трохи рівняючи спину, його обличчя помітно перекосилось.
Вона, руками продерши очі, все ж помітила, зазирнула за спину,
- Ти сорочку розірвав. Чекай-чекай, на ній здається кров. Повернися спиною, зніми сорочку.
Помітивши світло в кімнаті дочки, у нічній сорочці в кімнату зайшла Марія. Від здивування, її очі вилізли на лоб. В цей час Руслан сидів до неї спиною. Марина, стоячи біля нього, зеленкою мастила подряпини.
- А це де, ти посеред ночі так подертись умудрився,- емоційно сказала і майже впала на стілець, що стояв біля дверей.
Дочка озирнулася,
- Мамо, а може вже пора навчитися стукати, заходячи до кімнати?
На столі, мати помітила грушки,
- Все зрозуміло. Що доню, твої забаганки хлопцеві боком вилазять.
Руслан відразу заперечив,
- Тітко Маріє, це я сам, вона навіть не знала. Я взяв ліхтарик, але коли із садка виходив, поміж стовпчиком і глодом ледве проліз, от і результат. Нічого до весілля, як на собаці загоїться.
- Яке весілля, хлопче? По сусідству буває тільки дитяча любов, згодом все минає,- сказавши, важко перевела подих, махнула рукою й вийшла. Що тут було сказати, хто знає, яка доля. Вона тільки й змогла подумати, час все розставить на свої місця.
Зінаїді не спалося, помітивши світло у вікні сусідів, навшпиньках намагалася вийти з кімнати.
Зненацька, зупинив гучний голос чоловіка,
- Ти чого зірвалася не світ не зоря.
Вона, аж здригнулася, в голосі чути нотки незадоволення,
- Та я це, хочу тісто на пиріжки замісити.
- В торбі ще є кілька штук, що завтра дня не буде?
Жінка хитро зазирнула до вікна. Помітила, як син у спортивних штанах, тримаючи у руці сорочку, перескочив паркан. Взялася за голову, присіла на ліжко. Чоловік морщить лоба,
- Може в тебе тиск? Лягай, не метушись, як квочка, дай спокійно відпочити.
Зінаїда відчуває прилив крові у голову, поспіхом під язик поклала пігулку. Та думки плуталася, ніби з павутини не могла вирватися на волю: -Що робити, що робити?
*
За вікном сонячно, ранок віщає гарний день. Руслан прокинувся у піднесеному настрої, тихо, щоби нікого не розбудити, вийшов з будинку. Його увагу привернув стук відра, плескіт води. Де ж тут підеш, треба ж побачити, хто із сусідів воду набирає. Підкрався, зазирнув із-за куща жасмину, посміхнувся. Біля криниці Марина, він перескочив через паркан. Дівчина ледь не пустила відро,
- Ну Руслане, от налякав. Привіт! Ти най би кашлянув, чи що. А то боюсь прийдеться йти бо баби Орини, щоб переляк яйцями викачала.
Не озираючись, він обійняв, поцілував у щоку,
- Доброго ранку! Ти сьогодні теж рання пташка. І хто тут може бути крім мене? Дивно, чого боятися? Та, як котрийсь з‘явиться ноги переламаю, ти ж мене знаєш. І це не жарт, не пустослів’я.
Вона вирішила мовчання - золото, віддала відро. Вже біля до дверей будинку, ледь усміхнувшись, запитала,
- А, як твоя спина, бачу рівно йдеш, не скривився, не болить?
- Все нормально, твої ніжні дотики всю біль забрали. Йду, сьогодні за планом у мене боротьба із сіном.
- Прямо боротьба! А в мене за планом тебе запросити на обід, наліплю пельменів.
Його очі враз заіскрилися, нахилився,
- То тоді чекай, я буду. Ти ж знаєш, як я їх обожнюю. Правда тебе, моя золотенька, іще більше.
- Та ну тебе!
Він все ж поцілував її у щоку і, за мить був на своєму обійсті. Взявши косу, торбу, поспішив до хвіртки.
Наталя зайшла на кухню, мати на м’ясорубці мелить м’ясо свинини,
- Молодець, мамо, саме вчасно!
- Та я на обід хочу суп з фрикадельками зварити.
- Ти все перемоли, я пельменів наліплю, чи на сьогодні, чи на потім.
- Добре-добре, ніяких питань. А й справді давненько їх не готували.
*
Коли ж Зінаїда з чоловіком прокинулися, на столі помітили записку. Вона здивувалася, та все ж вголос прочитала,
«Мамо, я пішов косити траву та деяку вже потрібно перевернути. Не хвилюйся, не голодний, прийду після обіду».
Чоловік підіймаючись з ліжка, потер долоні,
- От бачиш, у нас серйозний син, є поміч. А ти кажеш, нехай кудись їде. Нам радіти треба, що він біля нас, чи ми біля нього.
Зінаїда все ж не погодилася, мовить трохи сердито,
- А може би йому в місті й краще було, ти звідки знаєш?
- Досить розмов, люба, краще йди сніданок приготуй.
А час швидко минає… на небі ні хмаринки. Нині сонце добре пригріває, наближається до зеніту.
Михайло зі свого городу приніс стиглий гарбуз, біля дверей будинку, голосно крикнув,
- Маріє, ти вдома?
Наталя вийшла з хати, розчервоніла, як маківка, трохи здивовано,
- Мама пішла в магазин. А ти щось хотів?
- Та хотів, он гарбуз на лавці. Приготуйте на вечерю гарбузову кашу з рисом на молоці. А зараз, я поки руки помию, подавай обід.
Дочка ніби розгубилася, хотіла щось сказати, але крутнулася вітерцем, зникла в будинку.
Тільки й встигла переступити поріг на кухні, як почула гучний голос батька,
- О, як смачно пахне! Я так проголодався!
Побачивши за столом Руслана, аж пирснув,
- А я думаю, чого це, така червона та й очі бігають, як у зайця.
Руслан встав, хотів, щось сказати та чоловік першим подав руку,
- Привіт, хлопче, смачного! Не соромся, ми ж свої.
І зразу до дочки, мовив теплим оксамитовим голосом,
- Ти йому теж супу насип, на обід гарячого обов’язково треба поїсти.
- Тату, це мені вранці Руслан приніс грушок, то я вирішила йому віддячити, запросила на обід. Мама в магазин пішла, не думала, що ти прийдеш.
- А я що кусаюся? Ми своє життя прожили, а у вас все попереду.
За обідом більше ні слова, молоді тільки переглядалися, а батько інколи з-під лоба зазирав, на обличчі мимоволі з’являлася усмішка.
А тим часом… це ж треба так статися, Зінаїда з Марією перетнулися у магазині. Марія тихо привіталася,
- Добрий день!
Зінаїда немов пропливла повз неї, але тихо прошипіла, як змія,
- Добрий-добрий…та якби ж він був добрий.
Марія, розуміючи її настрій, швидко придбала товар, вийшла з магазину. Зінаїда за нею так спішила, навіть не купила те, що хотіла. Коли вийшла з магазину, її вже й слід простиг.
- Дивина, ніби той привид, була і нема,- сердито бурчить, озирнулася й повернулася у магазин.
В душі себе гризе: Був шанс по дорозі поговорити, щоб інші сусіди не чули, не сміялися. Коли ще випаде така нагода? Не віддам сина, нехай і не думає й не гадає. Славна дівка, не брешу, але приворожити не дам. Не для неї народила, нехай іншого шукає.
Минуло кілька днів. Ввечері, за вечерею Зінаїда запропонувала,
- Павло, вже сіно все зібрали, може б я поїхала з Русланом до сестри?
- Це до якої?- запитав здивовано.
- До меншої, у Тернопільську область. Я там толком і не була, не бачила, як вона живе, двоє племінників ні разу не довелося побачити.
- А що Руслане відпустимо, нехай від нас відпочине. А то й сон у неї погіршився, все якісь думки їй у голову лізуть.
Вона поклала дві руки на стіл, стукає пальцями,
- Та я… та я хотіла…
Руслан прямим поглядом дивиться на батька, здавалося досяг дна очей.
Помітивши його погляд, чоловік поспішив сказати,
- Ні-ні, Руслана я не відпущу. Он фермер, його хоче бачити, має запропонувати роботу. А ти їдь і справді, купи подарунків, будеш серед людей, себе покажеш, трохи розвієшся.
Як не намагалася Зінаїда відмовитися від своєї ідеї та це зробити їй не вдалося. Павло заспокоїв, що із сином справляться по-господарству.
Через три дні, на мотоциклі Руслан завіз її на станцію.
Минуло ще кілька днів. Марія зранку видоїла корову, оступилася, підвернула ногу, відро перевернулося, з пасії крикнула,
- Ой та, що ж це?
За мить, схвильовано, але мовить тихіше,
- Що з ногами коїться, зовсім не слухаються.
В цей час, Руслан саме виходив на подвір’я почув стук відра й крик. Пулею перескочив через паркан. Марина вискочила з будинку, побачивши, схвильовано заметушилася біля неї,
- Зараз мамо, зараз, почекай! Ми тебе в кімнату заведемо. Ногу бинтом перемотаю.
Хлопець хвилюючись,
- Ану Маринко, поступися. Я її на руках понесу.
Марія відчувала сильний біль, тому й мовчки погодилася.
Марина, перемотує ногу бинтом, запитала,
- Мамо, так не тісно?
- Ні, але ж болить і синіє, бачиш, - сказала скривившись й опустила голову.
Руслан розвів руками,
- Її треба в лікарню везти. Зараз я до мотоцикла коляску приладнаю і поїдемо.
У лікарні на прийом до хірурга велика черга. Тож після того, як наклали гіпс, тільки під вечір повернулися додому.
Почувши звук мотору мотоцикла, Михайло, поспішив відчинити браму, голосно вимовив,
- Павло, наші їдуть. Йди допоможеш Марію витягнути з коляски.
Побачивши батька Руслана і свого батька, одягненими у фартухи, очі в Марини округлилися. Руслан заглушив мотоцикл, мовив піднесеним голосом,
- Оце так сюрприз!
Марія дві руки підняла вгору,- вигукнула збудженим голосом,
- Боже, що я бачу! Мій чоловік одяг фартух. Мабуть якась звірина в лісі дуба дала.
Михайло вже спішить до неї,
- Так ти ж у мене тепер каліка. А Павло побачив, що на обійсті кручуся, прийшов допомогти. Ми для вас вечерю приготували.
Марина ледь стримала сміх, Руслан задоволений, на плече поклав руку,
- Ну от, бачиш, у нас все добре. А мама, куди вже подінеться, дасть згоду на наше одруження.
- Почекай мені ж іще немає вісімнадцяти.
- Зате мені вже скоро. Але ж наші батьки - видали номер, молодці!
Після вечері, Михайло з Русланом, на стільці занесли Марію в кімнату. Марина залишилася допомогти їй переодягнутися.
Швидко минула ніч. Ранком фермер привітно зустрів Руслана. Близько двох годин розмова йшла про поля, про мінеральні добрива. В кінці розмови, сказав буденним голосом,
- Бачиш у мене дві дочки, зяті працюють у містечку. Сюди перебиратися не думають. А мені потрібен помічник, думаю ми з тобою зладнаємо. Ти молодий, дужий, хваткий до роботи, не куриш, горілки майже не п’єш. То, що скажеш, по руках?
Він протягнув до нього руку. Від почутих слів у свою сторону, хлопець, аж почервонів, у очах світло радості, задоволення. Вже тепле рукостискання, Руслан сказав твердим голосом,
- Я дуже вам вдячний. Звичайно погоджуюся.
Він ніби не йшов, а летів. Та тільки не додому, а до Марини. Хіба ж можна було приховати таку радість, що його мрія збудеться. Він залишиться у рідному селі, у полі, де босоніж бігав з Мариною, ловив метеликів, цвіркунів. На якусь мить зупинився, озирнувся довкола, прошепотів з ноткою задоволення,
- У мене сьогодні чудовий день….
Зненацька, відволік телефонний дзвінок, він відразу голосно відповів,
- Так мамо, я слухаю.
Спочатку почув звук сигналу машини, потім голос матері,
- Я взяла квиток, після завтра ввечері мене зустрінеш на станції.
- Я зрозумів. У нас все гаразд. Не хвилюйся, до зустрічі.
Поступово підкрадається вечір… Руслан швидко переодягнувшись, як завжди перескочив через паркан. Двері будинку зачинені. Кілька кроків до вікна, за білим тюлем, все ж вдалося побачити Марію, яка лежала на дивані. Думка стрілою: - Мабуть спить, зайду прокинеться, де ж Марина?
Раптом помітив, як з літньої кухні горища, повільно падає, крутиться кілька соломин. Думка зігріла серце: - О, навряд це від вітру, певно там.
Щоби пройти до літньої кухні та щоб часом тітка Марія не помітила, довелося добре нагнутися. Крадучись, як кіт, щоб і найменшим шурхотом не привернути уваги, по драбині заліз на горище. Дівчина солодко спала. Від дихання, її розпущене волосся на грудях помітно підіймалося. Поли літнього сарафану, ледь-ледь вкрили оголені ноги, вмить збудили чоловічі почуття. Тремтячими руками закрив горище. За мить ліг біля неї. Тіло пашіло, серце стукало в барабан. Він намагається себе зупинити, думками твердить; - А, як образиться? А, як ні, як і вона цього давно чекає? Його теплі пальці гладять її волосся, що спало на чоло. Устами торкнувся шиї, вона розплющує очі,
- Руслане ти?
І не підозрюючи його намірів, обома руками обійняла за шию.
Він майже застогнав,
- Я тільки раз тебе поцілую і все, дай тільки раз, не проганяй, як колись. Ми одружимося, ти ж знаєш. Я тебе кохаю…
У ніжному поцілунку загубилися слова. Той солод, як вино знімав з її уст, у бажанні іще кілька раз відчути. Ніякого протистояння, відчуття ніжності й тепла. Лише тиша сприймає їх подихи, ховає по кутках.
За кілька хвилин, на її віях бринять сльози, вона повільно, то заплющує очі, то знову розплющує. Намагається одягнути сарафан,
- Руслане, який сором, ми це зробили.
Він ніжно устами доторкнувся її уст й тихо,
- Кохана! Ми один раз живемо на світі. Навіщо терпіти, коли обоє цього прагнемо. Ми ж кохаємо один одного.
Вона відвела очі, злегка хвилюючим голосом сказала,
- Що скаже твоя мати, коли дізнається. Ославить на все село….
- Ні-ні, про це не думай. Дочекайся мого дня народження, все вирішимо, тут всього кілька днів залишилося. Ви ж всі, як завжди прийдете до нас.
- Так! Але моя мама….
- Нічого, я її сам на руках принесу.
*
Тим часом, Марія відчинила вікно, хотіла покликати дочку. Помітивши, як Руслан зник за літньою кухнею, від несподіванки, аж здригнулася. Затамувавши подих, потай зазирає довкола. Аж тут і дочку помітила, яка саме по драбині злізла з горища. Мати миттєво відійшла від вікна. Їй на плечі ніби поклали, щось занадто важке, ледь схопивши повітря, стиснутим голосом, мовить досить тихо,
- Ну от і все! От і любов по сусідству! Ні, це вже кохання. Що ж буде, як Зінаїда дізнається? Діти-діти, ой, що ж ви коїте! Чого ж так поспішати.
Важко перевівши подих, перехрестилася,
- Господи відведи біду, нехай у дітей все буде добре.
Прийнявши літній душ, Марина зайшла до будинку, зазирнула в кімнату матері. Та із заплющеними очима вже лежала в ліжку. Вона не спала, але й не мала наміру спілкуватися. Сама себе гризла в душі, чому так сталося? Мабуть я погана мати, від помилки не змогла застерегти дитину.
Цього вечора, у подарунок Руслану, Марина закінчила в’язати светр. Приклавши до себе, зазирає до дзеркала,
- А що, думаю на день народження буде гарний подарунок. Він такий же русявий, як і я, то ж волошковий колір йому пасуватиме.
Через кілька хвилин, лежачи у ліжку, потягнулася немов дитина. Думками згадка про минулий день. Обійнявши подушку, ту що лежала поруч, задоволено шепоче,
- У нас все буде добре! На добраніч любий!
Але ж він того не чув і не знав. В цей час ледве дочекався батька.
- Ти що сьогодні так довго?- запитав Руслан, коли той відчинив двері.
- Та щось сьогодні цілий день верх дном. З трактором проблеми, мотор барахлить, напевно треба все почистити, бо не відразу заводиться. Насипай, що там у нас є на вечерю. Чи ти вже повечеряв?
Руслан на стіл поклав варені яйця, насипає гарбузову кашу,
- Тату, нам треба поговорити.
- Ну зрозуміло, що вже час настав? Мова піде про одруження?
- Ти мене завжди з пів слова розумієш.
- А ти часом не перегрівся на сонці? Чи вже пора?
- Ні батьку, не перегрівся, пора. Мені допіру буде вісімнадцять років, а я на вигляд і почуваюся на всі двадцять два.Ти не повіриш, важко, згорю від кохання. Несила утриматися. Може сміятимешся, то смійся. Я на своє день народження, хочу освідчитися Марині, запропонувати їй своє серце й душу. Чого ми маємо втрачати час. Ми кохаємо один одного.
- А ти впевнений вона не відмовить?
- Ні, що ти! У нас із нею іще з дитинства споріднені серця. Одне прошу, якось маму угомони. Ті слова, любов по сусідству тільки в дитинстві, щоразу наносять рану. Дивуюся, невже вона тебе не кохала?
- Кохала сину, не думаю щоб забула. Материнська любов сліпа, може ревнує, воно й так буває.
Закінчивши вечерю, батько встаючи з-за столу сказав,
- Піди у кімнату, у шафі, у верхньому відділенні є скринька, принеси її, я тобі щось маю дати.
- Та до дня народження ще зарано,- мовить здивованим голосом.
Не гаючи часу, він приніс, подав батькові. Той відкрив скриньку, у ній гроші, з-під них витягнув каблучку. Руслан широко розкривши очі, здивовано запитав,
- Ого, нічого собі, це чия?
- Та що у матері на пальці, їй у спадок дісталася від моєї бабусі, а ця буде для твоєї нареченої від моєї мами.
На широкій батьковій долоні, сяє золота каблучка. Руслан дивлячись на неї, мовить з ноткою хвилювання,
- Ну нічого собі, я й не знав. Ще й така гарна з рожевим камінчиком, це мабуть рубін.
- Так сину, візьми, може ти вже й освідчився їй, але жінки це люблять, подаруєш при нагоді. Та є питання, де жити будете? Марині важко буде змиритися із Зінаїдою, я давно це бачу.
- Думаю у літній кухні, у Марини, там дві кімнати. Її батько вже під фундамент виділив землю, розпочнемо будувати свій будинок. Нехай рік-два, станемо на ноги.
- Гаразд, я не проти. З матір’ю поговорю, щоб не перечила, не псувала твоє день народження.
- Дякую тату, ти мене завжди розумієш, дякую!- він його обійняв і по-чоловічому, поплескав по плечі.
Нічний дощ злегка окропив землю. Зранку небо хмарне, непривітне, але Руслан з фермером, вже був у полі. Згодом подався перевернути сіно, поспішав додому, адже з електрички мав зустріти маму. Батько вже був вдома, готуючи вечерю, заговорив,
- Бачу ти не забув, що маєш їхати на станцію. То у коляску кинь тонке одіяло, щоб матері не так твердо було сидіти. Ти ж бачиш яка дорога розбита. Я звик що на тракторі майже весь час трусить, а її потрусить, потім буде стогнати, скаже все болить.
Вечоріло… Біля посадки, неподалік від платформи, Руслан залишив мотоцикл. За кілька хвилин, зупинилася електричка, він помітив матір і вже за мить допоміг їй зійти по сходах. За нею поспішила чорнява, усміхнена дівчина, подала йому руку.
Він мимохідь допоміг їй зійти й відразу обійняв маму,
- Привіт! Як добралася, бачу ніби все нормально.
Мати взяла його за руку,
- Та ти ж бачиш я не одна. Ось познайомся, це Наталя, похресниця тітки Ольги. Я її в гості до нас запросила. Дівчина у Тернополі живе. Ой, я тобі скільки всього розповім, скільки розповім.
Руслан помітив, що дівчина, зростом ледь нижча за нього, зверхньо позирнула,
- Привіт! Ось ти який, тітка про тебе всі вуха продзижчала.
- Та який вже є!
Взявши валізи, поспішили до мотоцикла.
*
Поволі зовсім стемніло… Павло зустрів дружину і гостю. Зінаїда не встигла й слова сказати, Руслан у будинок заніс валізи, на ходу сказав,
- Я скоро буду!
Не озираючись, ніби так і треба, перескочив через паркан, поспішив до Марини. Обличчя Зінаїди помітно посуворішало, ледь опустивши голову, звернулася до Наталі,
- Проходь, не соромся. Він зараз прийде, мабуть йому там щось по-сусідськи потрібно.
Павло помітно почервонів, звернувся до неї,
- Так! Довго немає чого базікати, запрошуй гостю на вечерю. Я тут дещо приготував.
Через хвилин десять, син зайшов у кімнату разом з Мариною і не звертаючи на кисле обличчя матері, сказав піднесено,
- А я вирішив запросити Марину. Правда довелося трохи вмовляти, але ти мамо мабуть теж скучила за нею. Ми ж вже давно живемо, як одна родина.
Батько навіть опустив голову, щоб ніхто не помітив його усмішку. Ох і син, ну молодець! Це ж треба так відразу все розставити на свої місця. Що то кохання, я мабуть би так і не насмілився зробити.
Зінаїда ледь зблідла. Вирячивши очі зазирнула на сина, чоловік поспішив допомогти,
- Зіночко, бачиш, як добре, Наталі буде веселіше, матиме з ким поспілкуватися. Ми з Русланом на роботі, гаряча пора. Ти готуватимеш їсти, а молодь трохи розважиться. Може Марина їй наше село покаже, долину, ставок. Правда йти далеченько та вони ж молоді, що для них та відстань - три кілометра. Дорогою вона помилується садком, скуштує щойно зірване яблуко й одразу відчує різницю у смаку.
Зінаїда, надувши губи, мовчки подала на стіл картоплю і цілу, смажену качку,
Батько до Руслана,
- Ану синку, зумієш розділити на всіх? Такі речі жінкам не потрібно довіряти.
Руслан розгублено дивиться на батька та відразу помітив, як Марина дивиться на нього,
- Та ні тату, тут ти господар, то ж ти й пригощай. А я вже скоро стану на рушник, от тоді й буду керувати.
Зінаїда в цей час, з келиха пила воду, поперхнулася, закашлялася. Павло злегка стукає по спині,
- Що не туди пішло?
І зразу мовить урочистим голосом,
- Ну давайте, по поводу знайомства та приїзду, вип’ємо домашнього вина.
Зінаїда з Марини не зводила очей. Розповідає про родину, місто Тернопіль і ніби ненароком,
- От синку, навіщо тобі це село. Ти поїхав би у це місто, побачив, як люди живуть. Он Наталя у юридичний поступила, познайомить тебе з потрібними людьми. Може так би й владнав своє не одружене життя.
А ми тут з батьком не пропадемо, не журися. Ти молодий, красивий, розумний. Скоро тобі вісімнадцять років, на водійські права зможеш екзамени здати. Згодом на туристичному автобусі будеш водієм працювати. Побачиш світу, що тобі в селі світить, подумай синку.
Руслан ледь приховує сміх, все ж сказав,
- Наша пісня нова, починаймо знову! Сама кажеш, скоро вісімнадцять, то ж буду вільний, як той сокіл, що здіймається до неба. Та я високо й далеко летіти не хочу. Ну хіба що, присяду за парканом. Он дядько Михайло, бачу фундамент риє, для Марини хоче будинок побудувати. Каже дві хазяйки на кухні, то не діло. Треба, щоб кожна себе відчувала господинею.
- О свят-свят! Сину!- мати голосно, не приховуючи роздратування.
Батько кашлянув, а потім твердим голосом,
- Свят-свят буде коли будинок святитимуть. А зараз помовчи. Він у фермера вже три дні працює. Хлопець сам собі заробляє гроші, то ж не кудахкай, як курка і не здумай голосити. Вже немаленький, вище мене вигнався, нехай все сам вирішує, планує своє життя.
Наталя відчувала себе зайвою, але встати й піти не наважилася.Ледь червоніючи позирає на Зінаїду. Чоловік помітив, кашлянув і продовжив,
- Та напевно не сам вирішить, йому є з ким порадитися, правда Маринко?!
По рум’яним щокам можна добре бачити, як хвилюється дівчина. Руслан злегка нахилившись, прошепотів,
- Потерпи сонечко, через два дні все вирішиться. У нас все буде добре.
Зінаїда, то блідла, то червоніла, мабуть би щось і сказала. Та погляд чоловіка, з-під густих брів, змусив мовчати.
Після вечері, Руслан веселим голосом запропонував,
- Дівчата, а пішли, в кінці городу є гойдалка. Наталю може ти на такій ніколи й не гойдалася. Побачиш, яка у нас. Ми з Маринкою, хоча й дорослі та часом гойдаємося. Знаєш дуже гарно коли ввечері і на небі зоряно, можна помітити, як падає зірка, загадати бажання.
Наталі трохи незручно відмовитись, але й не мала бажання залишатися з тіткою. Боялася, що не втримається та їй скаже щось неприємне. Адже вона й так не хотіла сюди їхати та Зінаїда умовила, дала зрозуміти, що радо би прийняла її за невістку. Дуже розхвалила сина, що вона йому обов’язково сподобається і він з нею поїде у Тернопіль.
Молодь, про щось спілкуючись, зникла з поля зору. Зінаїда прибирає зі столу. Павло хотів йти відпочивати, вона сердито до нього,
- А ти посидь, зачекай, чого тікаєш? Ви що змовились? Мене кілька днів вдома не було, тепер вам стала не потрібна? Все без мене вирішили?
Чоловік встав з-за столу, гучно підсунув стілець, сказав сердитим голосом,
- Більше ніяких розмов. Дай дітям спокій. Нехай самі вирішують свою долю. Але ж натворила, навіщо було дівчину сюди тягнути. Ти думаєш син не зрозумів твоїх намірів.
- Але ж я не думала, що Руслан так скаже. Шкода, мати такий шанс потрапити у місто і його втратити.
- То коли Наталя додому збирається?
- А я тепер не знаю. Нехай би побула кілька днів, може Руслан передумає, коли пересваряться з Мариною.
- Ну політай думками, політай. Краще тобі м’ясо замаринувати, Димитрові зарізали кабанця, я в холодильник поклав. На день народження сина зробимо копченості та й Наталі, буде що дати в сумку.
Він пішов, дивлячись вслід, їй у голову вдарила думка; -Ну хоч на цьому спасибі. Не так буде незручно перед дівчиною. Хоча, ще попереду два дні, але інколи й півгодини досить, щоб хлопця заманити у пастку.
Позаду прогулянка, гойдання на гойдалці, Наталя із захопленням розповідала про свої плани. Після закінчення навчання, дівчина мріяла відкрити свій офіс. Інколи, злегка торкаючись рукою плеча Руслана, намагалася до себе привернути увагу, розповідала про місто. Вже коли прийшли додому, хитро позирнувши, при Марині сказала,
- А ти Руслан, подумай, не зарано хочеш на свої плечі звалити такий тягар. Сім’я це велика відповідальність, на мій погляд, чого поспішати. Тітка сказала, що у вас з дитинства любов по сусідству. Але ж дитинство минає…
Руслан демонстративно поклав руку на плече Марини, злегка обійнявши, перебив її,
- А у нас з Маринкою кохання по сусідству, знай, ніколи не мине. Та ти мабуть цього не зрозумієш.
Поцілував Марину у щоку,
- Пішли тебе проведу, хоч недалеко, але боюся щоб не вкрали.
Наталі тільки й залишилося, їм подивитися вслід.
Зненацька відчинилися двері, Зінаїда помітила що дівчина одна, голосно,
- От і добре, Наталочко погуляли. Ходімо в кухню, чаю вип’ємо, поспілкуємося.
У відповідь Наталя збуджено,
- Ні, я прийму душ і ляжу спати, нам більше немає про що говорити.
Руслан з Мариною чули цю розмову, посміхалися. Після солодкого поцілунку, Руслан зазираючи в її очі,
- Все нормально. У мене завтра важкий день. Зранку їду з шефом за добривом, хоча би за один день нам справитися.
Минулий день нічим не був особливий. По телефону, Наталя придбала квиток. Ввечері, після святкування дня народження, мала повертатися додому. Марина весь час приділила господарству, готувала їсти, допомагала матері.
Руслан приїхав додому тільки наступного дня, після обіду. Повсюду пахло копченостями. Біля бочки Павло з Наталею, зв’язували кільця ковбаси.
Хлопець привітався, але погляд бігав по вікнах Марини. Все ж відволікся, продовжив,
- Але ж я голодний, як вовк, ці пахощі за кілометр чути.
Наталя, хитро зазирнувши, у руці тримає шматок копченого м’яса,
- Ану, я піднімаю догори, губами дістанеш чи ні? Ану!
Від здивування, він кліпає очима, хихикнув. Нахилившись до неї, шепоче тихо на вухо,
- Наталю, це до зваби пустий варіант. Я з рук беру тільки від коханої дівчини, яка в мені пробуджує чоловіка.
Вона різко опустила руку, двигнула плечима, в голосі звучала нотка злості, але досить тихо,
- Подумаєш, я ж просто так, по-дружньому. І навіщо тобі ця селючка.
Руслан на якусь мить оторопів, а потім також тихо.
- Вона селючка, я селюк от і добре, гарна пара.
Павло все бачив і чув, це що відбулося, тільки підтвердило, що син справді кохає Марину. Подумки ним тішиться: - У сім’ї багато залежить від чоловіка, Бог дасть і онуків дочекаємося. А Наталя, ще та штучка, бач селючка, а сама хіба, як кажуть, не з того тіста. А син… молодець!
Руслан крадучись, зайшов у свою кімнату. Батьки не чули, що він повернувся, на кухні про щось розмовляли. Раптом чує сердитий голос батька,
- Я тобі сказав не заважай! Ти себе згадай! Коли до тебе прийшов Микола з коробкою цукерок «Вечірній Київ», сказав, що сватів пришле. Ти що впорола? Що мовчиш? Відказала, а з тією коробкою, до мене прийшла на сіновал. Ми з тобою були щасливі, хіба ні?
І вже тихіше,
- Думаю, все обсудили. У сина завтра відповідальний день, ми його маємо підтримати. Тож пішли моя хороша, приголубиш мене та й будемо спати.
Від почутого у Руслана, аж дух перехопило, не включаючи світло, ліг на ліжко. У голові рій думок: - А мої батьки молодці. Цікаво одне, тут сваряться, тут миряться. Й досі засинають у одному ліжку, мабуть це і є кохання, не можуть один без одного.
За вікном ранок…чиста блакить… серпневе сонце золотом заливає все навколо. Руслан за кермом мотоцикла, задоволено ковтає свіже повітря і майже весь час з його обличчя не зникає посмішка. В нього є задумка, до сьогоднішнього застілля. Тому й поїхав у інше село, де є магазин, у якому завжди більший вибір товару, чим у своєму селі.
За кілька хвилин, він вийшов з магазину, у рюкзак, який завжди при ньому на спині, поклав коробку цукерок « Вечірній Київ».З помітним хвилюванням завів мотоцикл. Хлопець ніби чує батькову пораду, - Коли їдеш, ніколи не поспішай.
Глибоко вдихнувши, він повільно відпустив дихання, ніби зняв із себе важку ношу, твердим, тихим голосом про себе,
- Ну все! Тепер заїду до фермера, потім додому. Сьогодні у мене важливий день.
Він вів мотоцикл рівно і упевнено, узбіччями тягнулися поля стиглої пшениці. Яскраве сонце й вітерець, придавало хлопцеві впевненості у своєму рішенні.
Марина безтурботно лежить у ліжку, вкотре бачить відчинене вікно. Та за мить згадавши Руслана, у нічній сорочці, вже стоїть біля нього, відхиливши фіранку зазирнула на подвір’я. Її обличчя під ясним сонцем, примруживши очі, ледь відсторонилася. зазирає до неба,
- От повезло Руслану, на небі ні хмаринки. Буде гарний день.
І тут же відразу йому відправила СМС - вітання з Днем народження.
За домашніми клопотами швидко пролетіла більша половина дня. Марина показала мамі светр, який приготувала для Руслана. Та трохи здивувалася,
- І коли ти встигла? Такі подарунки роблять хіба що нареченому. Он бачу до нього дівка приїхала, а ти все надію тримаєш. Ой доню-доню. Коли молоді, все здається просто, а життя… воно ж складне.
- Мамо, та фіфа не для нього, він мене кохає. Давай краще я собі сукню виберу. Треба тій дівиці показати, які ми сільські дівчата.
*
Павло почув звук мотора мотоцикла, поспішив до воріт. Він зранку собі не знаходив місця, не знав куди син поїхав, тому хатнім довелося збрехати, що в нього якісь справи з фермером.
Наталя одягнена в обтисле боді і досить коротку спідницю, вийшла на поріг будинку, стоїть обіпершись об лутку дверей, закинула ногу за ногу. Павло із сином, з усмішкою на обличчі тільки переглянулись. У чоловіка, при ній навіть відпало бажання запитати куди він їздив. Тож поплескав по плечі,
- Ну що там у полі, як справи?
Син у відповідь кивнув головою.
Коли Руслан завозив мотоцикл у гараж, тихо розповів про спілкування з фермером. Вже виходячи надвір, підморгнув до батька,
- Ох і гостю мама привезла. Видно ще та фіфа!
Батько рукою пригладив волосся на голові, мовив із стриманою усмішкою,
- Ой сину, є їх таких, що оцінюють себе дорого, а самі не варті й ламаного гроша, тільки вміють в очі порох пускати.
Руслан мимохідь привітався й знявши з мотузки рушник, зник у напрямку до літнього душа.
Вечоріє… повільно сонце пливе до заходу, розсипаючи довкола золото. Легкі хмаринки з рожевим відблиском, прикрашають обрій.
Михайло, одягнений у білу сорочку й чорні костюмні брюки, сидів на лавці, чекав на дочку. Нарешті він її побачив: спочатку з’явилися різнокольорові кульки, а за ними - її сяюче обличчя. Сучасна вишиванка з широкими рукавами, як ознака святковості, їй дуже пасувала.Русяве волосся локонами спадало на тендітні плечі. Чорна спідниця з високою талією підкреслює струнку фігуру. Зробивши крок, вона крутнулася дзигою і злегка стукнула підборами чорних лакованих туфель, щоб батько звернув увагу.
Його обличчя розпливлося у сонячній усмішці, вигукнув піднесено,
- Доню! Квіточка моя, яка ж ти гарна. Ну просто скарб!
Вона хитро зазирає і тут же твердим голосом,
- Я готова, то ж йдемо, татусю! Тільки тут біля дверей візьми пакет, то подарунок… особисто від мене.
- А мати що не хоче йти? Ми ж сусіди, якось не по-людськи. Думав тобі вдасться її вмовити.
- Соромиться, каже шкандибає, як качка, як по сходах йтиме. Вперта, що тут можна сказати.
Руслан, вже їх чекав, ховаючись за жасмином, все чув. От тільки побачити не вдалося, він намагався не зачепити гілок з рудими суцвіттями, щоб не виказати себе.
Біля будинку хлопець привітно зустрічає гостей. Вітання, рукостискання та теплі погляди. Марина розпашіла, як троянда на сонці, все ж наважилася поцілувати у щоку і демонстративно, ледь посміхнувшись, вручила пакет з подарунком.
У відповідь він поцілував її у щоку й відразу всіх запросив зайти до будинку. На порозі вже стоїть Павло, привітавшись, голосно сказав,
- Так приємно коли йдуть дорогі гості! Проходьте, ми ж свої,чого соромитися.
Весь цей час, Наталя спостерігала з веранди, і в її очах що то розширювалися, звужувалися зірниці, палахкотіли заздрість і злоба.
Руслан кивнувши рукою до батька, вигукнув,
-Я зараз прийду.
Через кілька хвилин, він спромігся умовити Марію, таки зайти до них у будинок. Всю дорогу, він підтримував її, а на сходах, то навіть підніс. Михайло помітивши це, посміхнувся. Думка билинкою пролетіла в голові: - Це ж треба такого, ото зятя матиму.
За столом, веселе спілкування. Наталя одягнена у відвертому сарафані з глибоким декольте. Гордо здійнявши голову, зазирає на Марину, намагається зустрітися поглядом, витримати дуєль. І тут же пронизливо позирає на Руслана, який сидить майже навпроти неї, вона гладить себе по шиї. Він помітивши її погляд, тут же тулиться до Марини, однією рукою її обіймає. Що на думці у Наталі ніхто не знає, вона мовчала, як риба, все ж поглядами намагається до себе привернути увагу.
Закінчилися слова вітання, Руслан зрозумів, що настав час, зробити той крок, який вирішить його долю.Він вилкою постукав по келиху, встав, у його голосі звучить нотка хвилювання,
- Я хочу подякувати за вітання. Та хочу сказати кілька слів. Сьогодні мій день народження, і я довго думав про те, що є справжнім подарунком долі. Я зрозумів: це ти Мариночко! Навіщо нам втрачати час, ми кохаємо один одного і це найважливіше в нашому житті.
За мить у його руці блиснула каблучка. Марина в подиві затамувала подих, почервоніла. Він випростався перед нею, продовжив,
- Я хочу розділити з тобою все майбутнє. Я пропоную тобі свої серце й душу, і прошу тебе стати моєю дружиною.Мариночко, сонце моє, я тебе кохаю! Ти підеш за мене?
За столом пауза. Зінаїда ледь зблідла, Наталя від несподіванки вирячила очі. У очах Марії раптовий блиск сліз, а усміхнені Павло з Михайлом задоволено переглянулися.
Її очі пробігають по всіх присутніх, щоки пашать, вона нерішуче піднімається, мовить солодким голосом,
- Так! Я піду за тебе!
Він одяг їй каблучку і ніжно торкнувся її губ.
Усміхнений Павло, протягнув руку до Михайла,
- Дай руку Михайле, от ми і поріднилися, я дуже радий.
Після рукостискання, Павло сказав тост, всі випивши вина, закусили.
За кілька хвилин, Руслан спромігся відкрити коробку цукерок «Вечірній Київ», поклав на стіл. Зазираючи на батька й матір, його слова лилися м’яко й солодко,
- Ну гості дорогі, пригощайтеся! Я думаю, що інколи й цукерки багато значать у житті. Нехай і наша доля з Мариною буде щасливою, як у наших батьків.
Зінаїда розчулилася, по щоках течуть сльози, Павло поклав руку на її плече, сказав із ноткою ніжності в голосі,
- Ну чого ти… Все добре… Бачиш… Нехай наші діти будуть щасливі.
Поступово підкралася ніч. По чорній вуалі розсипані яскраві зорі, надають небу загадковості. Молодий місяць серпанком, мов під шовковою ковдрою, видніється із-за хмари.
По закінченню святкування. За столом залишилася Марія з чоловіком та Павлом, ведуть розмову по збір урожаю, про буденні клопоти.
Неподалік від залізничної платформи, біля машини Зінаїда прощається з Наталією, злегка обійнявшись, мовить буденним голосом,
- Ти не ображайся, не моя вина. Я ж хотіла як краще, але син занадто впертий. Не знаю чим вона його причарувала…
Дівчина ледь посміхнувшись, перебила її,
- Тітко він просто її кохає. Мабуть ви у молоді роки теж мали такі почуття, то ж чомусь Руслан так сказав про цукерки. Буде весілля, хоча й запросите та нехай краще без мене, не ображайтеся, так буде краще. Не поминайте лихом.
За кілька хвилин, електричка зрушила з місця, Зінаїда голосно звертається до односельчанина,
- Миколо, поїхали! Вдома зайдеш до нас, тепер тобі можна й вина випити, разом повечеряємо. Думаю, наші чекають на нас, є про що погомоніти. Новини гарні, дасть Бог все буде добре.
Тим часом молода закохана пара, неквапливо йшла широкою стежкою вздовж городів і садків. Свіже повітря, наповнене ароматом стиглих яблук і груш, дарувало солодкий присмак дитинства. Легке тремтіння душі збуджувало серця, огортаючи їх теплом. Відчуття закоханості не полишало їх ні на мить.
2021 р
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1056395
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 31.01.2026
автор: Ніна Незламна