Я винесла в поле обвітрену душу,
А поле — як синій розхлюпаний дзвін!
Не жінка уже я, а — яблуко. Мушу
Упасти в отаву нових поколінь.
Лети, моя душе! Навшпиньках, по вишнях,
Де вечір кудлатий приліг у траві.
Там сонце червоне, як совість колишня,
Купає у спогадах думи живі.
А небо — як губи! А трави — як руки!
І кожна стеблина — то срібний смичок.
Ми випили, душе, і радість, і муку,
І впали у зоряний, теплий сачок.
Прощай, моє поле! Мій сонячний раю,
Де вітер полоще вітрила думок.
Я в небо задивлена, я догораю,
Як вечір, що ліг на м’який моріжок.
І будуть приходити люди, як хмари,
І питимуть сонце з моїх теплих рук.
Життя — це не спокій, життя — це фанфари,
Це серця мого незгасаючий стук.
Хай падає яблуко в трави шовкові,
У землю, що пахне дощем і зерном.
Ми вічні, мій світе, в єдиному слові,
Що вишило долю святим полотном.
Ольга Незламна
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1056354
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 30.01.2026
автор: Незламна