Сипле, сипле мокру вату,
не стихає сніговій,
кожен дворик, кожна хата
у облозі сніговій.
Ми відрізані від світу –
ні стежинок, ні доріг.
Тільки ніжний стогін вітру,
тільки ніч і тільки сніг.
У облозі, у полоні,
у сповільненому сні,
мов у Бога на долоні –
на холодній білизні.
Сипле, сипле пух лапатий,
білий дух мете, мете –
спати, спати, спати, спати
нас вкладає, мов дітей.
Щоб не думали про втечу,
нетривкий його пунктир
заґратує порожнечу
від землі до дальніх зір.
Узяла під сиві крила
нас химерниця зима.
«Ти це все наворожила?»
Я зчарована й сама…
Сніг-сніжисько, білі танці
навіженої води!
Як же швидко він уранці
замете твої сліди…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1056349
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 30.01.2026
автор: Світлана Себастіані