Виткими сходами йдете на звук,
де тиша розсипається на клямці.
Я не княжна, я — шепіт цих споруд,
що оживають в місячному глянці.
Запніть завісу. Тіні на стіні —
мов відтиски минулого століття.
У келихах бринять меди терпкі,
і подихи, немов п’янкі суцвіття.
Нехай косулі дивляться зі стін,
на них накладено печать мовчання.
Тут кожен крок — мов долі передзвін,
і кожен жест — за крок до сповідання.
Спивайте роси, допоки ніч трима
нас у полоні воску й канделябрів.
Тут жодних меж і виходу нема —
лиш зорі б’ють крізь жалюзеві жабри.
Я не належала собі ні дня.
В обіймах ваших не жага, не ласка —
а тепла, дика сонячна броня.
Я точно знаю — це не гра, не маска.
І хай ватран потріскує в кутку,
лишаючи кармінові заграви.
Я розчиню вас у своїм саду,
забувши про колишні переправи.
На вікнах сон. І паморозь на склі.
І тихий пульс, що б’є у скронях глухо.
Ми двоє замкнені у цій імлі,
де зігріває нас ведмеже хутро.
© Ольга Береза
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1056170
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 27.01.2026
автор: Ольга Береза