[b][color="#0232a1"]Завиває заметіль, як вовчиця в лісі,
І синички, й горобці заховались в стрісі.
Ми – без світла… каганець ледь жевріє в хаті,
На дахах такі сніги, як діди чубаті.
Мати вправно подає нам їду до столу,
А нам з татом треба йти по сіно в стодолу.
І допоки ще зоря на небі не згасла,
Для Ласунки у хліві наповнимо ясла.
Стали дружно за столом молитву читати,
І подумав кожен з нас, як же там солдати?
Як? Без світла і тепла! З рідними в розлуці!
Без вечері на столах, до колін в багнюці…
Не бояться холодів, втоми, дронів, смерті,
Бо ці люди-патріоти, войовничі й вперті!
Може й нам не личить тут плакатись на долю,
Важче там, де всі вони нам боронять волю…
То ж тримаймось, українці, ми одна родина,
І матінка-Україна в нас одна-єдина!,
Що молитись треба нам - кожен це второпав
За тих хлопців і дівчат, що в ці дні в окопах.[/color][/b]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1056150
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 27.01.2026
автор: Любов Іванова