Якогось року третього десятка
Пізнав і я тирренську благодать.
Із захватом пташини чи звірятка
Я слухав, як співають тут дівчатка,
І заглядав на водну рівну гладь.
Та поки я думками пестив далі
І в смугле місто планував візит, —
Мене штовхнула жінка у печалі:
На вітрі їй розхристалися шалі,
Де всіх відтінків збігся колорит.
Вона за сином плакала з причалу —
Той бідний був, із розуму зійшов.
Палкий юнак, у пристрасті запалу,
Стрибнув учора хвилям на поталу,
І так його ніхто тут не знайшов.
Казали люди: він бажав Юнону,
Чи, може, Беллу, чи яку Кармен...
Одне те слово, що з її полону
Ішли мужі до храму під ікону
Або у шторм кидались до сирен.
Народжена між моря і вулкана,
Вона росла у затишку угідь.
Її хода, статечна та румʼяна, —
Та цнота дочки падре Іоана —
Сусідам спраглим навівала хіть.
Яка вона у мові та в подобі!
Весь дивний чар південної землі,
У сицилійській злившися утробі,
На світ з’явився у її особі
І поселився в тихому селі.
Смутний я був, ступаючи по кроку,
І рвав плоди деревам з убрання.
Як ці лимони бʼють оскому в щоку,
Так набридають даминому оку
Ті женихи із ранку до спання.
І я тоді поклявся тим собором,
Де батько панни служить хмару літ,
Що стану я для неї тим сіньйором,
Який не здасться зі своїм напором
І буде з нею, хоч би згинув світ.
Мені чудились діви чорнокосі
І жінка ця тут в затінку дерев
І я дрімав, утомлений, у просі
Та слухав щебетання стоголосі
Склепивши очі, як голодний лев.
Я взнав її за панськими руками,
В базарні дні морозної зими —
І став безумний: ясними ночами
Ходив я виноградними садами,
І там страждав з амурної чуми.
Я їй писав і скромно, і зухвало,
І ті листи доходили туди,
Де вечорами даму покривало
Від холоду і поглядів ховало —
І кожен вірш давав свої плоди.
І бачив я неділями в Дуомо,
Як стан її з мереживом стрічок
Мені сміється гордо і свідомо.
І вся вона, молившись нерухомо,
Мені здавалась кращою з жінок.
І так я жив в неспокої любові,
Аж поки в піст її поцілував.
Та став губитись я у рідній мові,
І був незграбний у чужому слові,
Бо вперше так любив я і жадав.
І я їй став покірний, як рабиня,
Зробився вірний, наче білий птах.
Вона — моя спокуса і святиня,
Античний ідол і жива богиня,
Якою марять княжичі у снах.
Її якось я здумав обійняти —
Та враз вона звалилась у туман,
І де й пропали ті жіночі шати
Що я із неї ще не встигнув зняти
Моє все щастя зникло як обман.
І з соловʼями я проснувся рано
Від перших рос в лимонному гаю.
Хоч щойно спав я солодко і пʼяно,
Та зараз я картався так погано
Дарма, що був у майському раю.
Я встав із трав де сяяли краплини
На себе лютий та на спокій мрій.
В ногах мені мережились долини,
Я йшов туди де стоптані стежини
Мене вели в Сицилії сільській.
Тепер ступав я у найближчу хату,
Та чув з криниці прохолоду вод.
Давали тут і стиглий сік гранату,
І оберемки квітів, так як брату, —
А я про панну все питав народ.
Я довго ще вглядався у селянок,
Аж випадок мене із нею звів.
І я ступив в її заквітлий ганок,
Коли вона троянди під світанок
Виходила збирати для батьків.
І, десь на серці маючи вагання,
Метався я, як схиблений владар:
Якщо мені судилося кохання,
То все життя — це дія і змагання…
І я в Паскетту Беллу ввів в вівтар.
24.01.2026
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1055955
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 24.01.2026
автор: Василь Гаврилишин