Як би людоньки на нас не дивилися,
що б мені здоровий глузд не триндів,
я закоханий по вуха й по вилиці
в твої коси, незбагненно руді.
Спраглі пальці запущу в твої кучері
й, порівнявши, намотаю на вус:
маю пасма, вщент прямі, ненакручені,
хоч і змалку Кучеренком я звусь...
Хоч і в тебе не природнє, а вплетене, –
ти тепер його для мене вплела!
І життя причепурила поетове,
і притих в мені на час ловелас.
По лиці моїм біжать-розтікаються,
ніби хвильки, твої коси руді!
Все, чого вогненні пасма торкалися,
намоталось, ніби на бігуді:
тихі погляди людей подивовані,
замакітрені, принишклі уми,
шиї звернуті, збентежені голови.
Все це коси твої скоїли вмить!
Чи устигну за гріхи всі покаятись?
В час, надривний, наче крик породіль,
вчинять в розумі моїм апокаліпсис
твої коси, незабутньо руді!
© Сашко Обрій.
02.06.24
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1055717
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 20.01.2026
автор: Сашко Обрій