Щоразу,
коли приходжу
до Парку Шевченка,
сидячи на лаві,
неподалік пам'ятника Шевченку,
відчуваю його незриму присутність.
Там, на обрії, за червоним корпусом
національного університету
імені Т. Г. Шевченка
сидить сам Тарас
у простій сорочці наопашки
з довгою горіховою люлькою.
З вусами до колін.
Щоразу, в задумі,
розкурюючи свою піпу,
він пускає з-під вусів
пухнасті кільця диму
в бік червоного копусу.
Кільця стають хмарками-бубликами,
що швидко проносяться
над пам'ятником Шевченка.
А той Тарас,
всівшись на небосхилі,
спостерігає, тим часом, за людом,
що приходить до парку,
що проходить
повз його пам'ятник.
Він, неначе Мамай чи Будда,
німує в позі лотоса,
перетворючись на велике вухо,
і пильно дослухається
до того, що про нього думають,
що про нього говорять кияни:
студенти і прості перехожі.
Часом він сумний, насуплений,
часом розпливається в посмішці.
часом просто кахикає в кулак
від гіркого давкого тютюну.
Але ніколи не ридає і не регоче.
А вітер тим часом
перебирає струни кобзи,
перекинутої через плече Тараса,
кобзи, що тихо спочиває
за його спиною.
Чи підслуховує він мої думки?
Можливо.
Але що мені до того?
Він – сіра нічна хмара.
Він – лютневий мінорний дощ.
Він – глевкий туман і мряка
похмурого столикого міста.
Так часом удвох сидимо.
Так часом удвох мовчимо.
Вслухаючись в себе
і в Україну.
© Сашко Обрій.
03.02.2020
картина - Oлег Шупляк
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1055716
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 20.01.2026
автор: Сашко Обрій