Нині половина мого життя позаду.
Тіло ще має силу і голоси ще кружляють
І резонують із зав'ялою чарівністю у моїх вухах,
Але вишукані дні давно минули;
Залишилися лише бліді спогади про їхню любов.
Так оратай, який дивиться на свій марний посів,
Звертає до неба очі, сподіваючись на дощ,
Я теж у цю непевну годину хочу надіятися,
Що божественні сльози оживлять мій урожай.
Але глибоко всередині залишається зневіра,
Як темний гість моїх снів.
Чи можу я надіятися? Людині було дано все
Як швидкоплинне відволікання від буття;
Ні з чим неможливо поєднати її тугу, яка вимагає
Паузи кохання у потоці справ.
Марний сум за роботою, домом, втраченими друзями
У тій великій демонічній оборудці війни.
Я у місті, зведеному задля пихи багатих,
Де прихована убогість співає у закутках,
Або виставляє малюнки, від яких мої очі наповнюють сльози.
І кусаючи кулаки від безсилого жалю,
Я все ще подумки рахую свої мізерні монети,
Бо тут шматок хліба і якийсь одяг,
Щоб їх здобути, вимагають зусиль більших за ті,
Які докладали стародавні герої, коли перемагали
Чудовиськ, розбиваючи чари своїми списами.
Революція завжди відроджується, як фенікс,
Палаючи у грудях знедолених.
Це знає шарлатан під деревами
На майданах, і його срібна слина, його дзвінке брязкальце,
Посвистуючи серед листя, чарує людей,
Дужих і одурених зловісною пишномовністю,
І пісні крові заколисують їхню убогість.
Через мій біль я розумію безмірні страждання
Мовчазних людей, яким не вистачає дозвілля,
Щоб докинути до неба свої муки. Але я не можу
Копіювати їхнє рішуче мовчання, мене заспокоює
Цей утішний голос, без батьківщини і без друга,
У глибокій самоті того, у кого немає
В обіймах нічого, крім повітря навколо,
Як у корабля, який відпливає у море.
Куди поділися давні супутниці людини?
Мої латальниці задумів, мої ткалі надій
Померли. Їхні голки та шпулі спочивають
У поросі в кутку, без мелодії праці.
Як самотня тінь на межі дня,
Я й далі повторюю жести і слова, доки чую далеко
Безмежне позіхання минулих століть.
Час, ця безмірна біла пустеля,
Це творче ніщо, погрожує людям,
А безсмертне світло відкриває юнацьким бажанням.
Одні відчайдушно хочуть ухопитися за своє магічне відображення,
А інші заклинають його сином,
Принесеним на руках, як жертва,
Бо його життя підтримує нове життя,
Як вода з води, виплаканої людьми.
Але чим умилостивити Тебе, Боже?
Ти був моєю спрагою, Ти був моїм утраченим коханням,
Моїм знищеним домом, моїм виснаженим життям, і домом і життям
Стількох людей, подібних мені, блукаючих
Після кораблетрощі країни. Збудовані, як карткові споруди,
Мої бідні раї руйнувалися один за одним.
Чи це Твоя рука здійняла вітер, який їх повалив,
Чи за ними з глибокого занепаду,
Глибокої порожнечі
Постане нарешті переді мною хмара,
Яка приховує Твою присутність?
Не вдар у гніві моє тіло Своєю блискавицею:
Якщо любов - це не Ти, то хто буде нею у Твоєму світі?
Змилуйся нарешті, почуй цей шепіт,
Що піднімається хвилею
До підніжжя Твоєї божественної байдужості.
Поглянь на сумне каміння, яке ми несемо
На наших плечах, щоб поховати Твої дари:
Красу, істину, справедливість,
Тільки Ти був здатен вселити в нас
Нездійсниме прагнення до них.
Якби вони сьогодні померли, Ти би сам зітерся з пам'яті,
Як далекий сон людей, які жили колись.
[b]Luis Cernuda La visita de Dios[/b]
Pasada se halla ahora la mitad de mi vida.
El cuerpo sigue en pie y las voces aún giran
Y resuenan con encanto marchito en mis oídos,
Mas los días esbeltos ya se marcharon lejos;
Sólo recuerdos pálidos de su amor me han dejado.
Como el labrador al ver su trabajo perdido
Vuelve al cielo los ojos esperando la lluvia,
También quiero esperar en esta hora confusa
Unas lágrimas divinas que aviven mi cosecha.
Pero hondamente fijo queda el desaliento,
Como huésped oscuro de mis sueños.
¿Puedo esperar acaso? Todo se ha dado al hombre
Tal distracción efímera de la existencia;
A nada puede unir este ansia suya que reclama
Una pausa de amor entre la fuga de las cosas.
Vano sería dolerse del trabajo, la casa, los amigos perdidos
En aquel gran negocio demoníaco de la guerra.
Estoy en la ciudad alzada para su orgullo por el rico,
Adonde la miseria oculta canta por las esquinas
O expone dibujos que me arrasan de lágrimas los ojos.
Y mordiendo mis puños con tristeza impotente
Aún cuento mentalmente mis monedas escasas,
Porque un trozo de pan aquí y unos vestidos
Suponen un esfuerzo mayor para lograrlos
Que el de los viejos héroes cuando vencían
Monstruos, rompiendo encantos con su lanza.
La revolución renace siempre, como un fénix
Llameante en el pecho de los desdichados.
Esto lo sabe el charlatán bajo los árboles
De las plazas, y su baba argentina, su cascabel sonoro,
Silbando entre las hojas, encanta al pueblo
Robusto y engañado con maligna elocuencia,
y canciones de sangre acunan su miseria.
Por mi dolor comprendo que otros inmensos sufren
Hombres callados a quienes falta el ocio
Para arrojar al cielo su tormento. Mas no puedo
Copiar su enérgico silencio, que me alivia
Este consuelo de la voz, sin tierra y sin amigo,
En la profunda soledad de quien no tiene
Ya nada entre sus brazos, sino el aire en torno,
Lo mismo que un navío al alejarse sobre el mar.
¿Adónde han ido las viejas compañeras del hombre?
Mis zurcidoras de proyectos, mis tejedoras
de esperanzas
Han muerto. Sus agujas y madejas reposan
Con polvo en un rincón, sin la melodía del trabajo.
Como una sombra aislada al filo de los días,
Voy repitiendo gestos y palabras mientras lejos escucho
El inmenso bostezo de los siglos pasados.
El tiempo, ese blanco desierto ilimitado,
Esa nada creadora, amenaza a los hombres
y con luz inmortal se abre ante los deseos juveniles.
Unos quieren asir locamente su mágico reflejo,
Mas otros le conjuran con un hijo
Ofrecido en los brazos como víctima,
Porque de nueva vida se mantiene su vida
Como el agua del agua llorada por los hombres.
Pero a ti, Dios, ¿con qué te aplacaremos?
Mi sed eras tú, tú fuiste mi amor perdido,
Mi casa rota, mi vida trabajada, y la casa y la vida
De tantos hombres como yo a la deriva
En el naufragio de un país. Levantados de naipes,
Uno tras otro iban cayendo mis pobres paraísos.
¿Movió tu mano el aire que fuera derribándolos
y tras ellos, en el profundo abatimiento,
en el hondo vacío,
Se alza al fin ante mí la nube que oculta tu presencia?
No golpees airado mi cuerpo con tu rayo:
Si el amor no eres tú, ¿quién lo será en tu mundo?
Compadécete al fin, escucha este murmullo
Que ascendiendo llega como una ola
Al pie de tu divina indiferencia.
Mira las tristes piedras que llevamos
Ya sobre nuestros hombros para enterrar tus dones:
La hermosura, la verdad, la justicia,
cuyo afán imposible
Tú sólo eras capaz de infundir en nosotros.
Si ellas murieran hoy, de la memoria tú te borrarías
Como un sueño remoto de los hombres que fueron.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1055598
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 18.01.2026
автор: Зоя Бідило